Розділ XII

— Скільки у вас було нападів?

Gran Maestro підняв два пальці, як людина, що сигналізує на перегонах своєму букмекерові і чекає, щоб той у відповідь кивнув йому головою.

— Я випередив вас,— сказав полковник.— Але годі скиглити! Долийте-но краще донні Ренаті цього чудового вина.

— Ти мені не казав, що в тебе знову були напади,— мовила дівчина.— Ти приховав це від мене.

— Відколи ми бачилися востаннє, більше не було.

— Може, завдяки мені? Тоді я просто приїду до тебе і доглядатиму тебе.

— Серце такий самий м'яз, як інші,— сказав полковник.— Тільки головний. Він працює, як точний механізм. Лихо в тому, що його не можна віддати в гарантійний ремонт. А коли він зупиниться, ти цього й не знатимеш. Просто помреш — і край.

— Не кажи такого, будь ласка.

— Ти ж сама спитала,— сказав полковник.

— А в цього рябого з кумедним лицем? У нього такого не буває?

— Звичайно, не буває,— сказав полковник.— Якщо він посередній письменник, то житиме вічно.

— Звідки ти знаєш? Ти ж не письменник.

— Хвалити бога, ні,— сказав полковник. — Але я дещо читав. Поки ти ще не жонатий, то маєш доволі часу для читання. Може, й не так багато, як у моряків торговельного флоту, але все ж таки чимало. Я можу відрізнити здібного письменника від посереднього і запевняю тебе, що посередній письменник живе дуже довго. Всім їм треба призначити пенсію по старості.

— Облишмо цю розмову. Мені тяжко це слухати. Краще розкажи мені якусь історію.

— Я знаю їх сотні. I всі правда.

— Розкажи хоч одну. Потім доп'ємо вино і поїдемо кататися в гондолі.

— А тобі не буде холодно?

— Ні, не буде.

— Що ж тобі розповісти? — сказав полковник.— Тим, хто не воював, нудно слухати про війну. Крім того, що вигадують брехуни.

— Мені б дуже хотілося почути, як ви брали Париж.