Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

– Розпились... зовсiм розледачiли! З панщини все-таки не пiде в шинок...

Пiщани справдi розпились, розледачiли. Забули навiть в мандри бiгати. Як було хто втече, то це таке диво – на пiвроку розмови! Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Уже вони й не сумували – наче так тому й треба! Стали тiльки по шинках киснути... Коли не на панщинi, то в корчмi.

Iржа не одного вже купав i в березинi вiд запою... не помагає!

Зубожiло село... Обшарпане, обтiпане... Тiльки козачi хатки й бiлiють. Стали прокидатись де-где й злодiячки – новина в Пiсках! Перше колись нiколи нi в кого й дверi не запиралися, а тепер – i на засовi страшно. Доставалося iнодi й панським коморам...

Бачить Василь Семенович, що в Пiсках непереливки, – що коли-небудь вберуться проклятi п’янюги та й з душею не випустять, – та сказав будувати новий палац на Красногорськiм хуторi та й перебрався туди жити. Стали тодi величати хутiр – Красногоркою.

Хто з гетьманцiв не знає Красногорки? Хто не знає «Мекки», куди збиралось з цiлого повiту панство, як на Магометову могилу бусурмани з цiлого свiту... Не в одному Гетьманському знають «Мекку», знають її й поза Гетьманським... Та як же її не знати, коли там живе такий чоловiк, як Василь Семенович – голова в родi панiв Польських?!

А рiд же то розкоренився – великий та дужий! На новiм хазяйствi у Василя Семеновича сiмейка, як кукiль, покотилася. Щороку та й дитинка. Шкода тiльки – всього один синок за десять рокiв, а то все дочки – аж шiсть дочок.

Та вже ж i синок у Василя Семеновича, – сказано: якби такий розум – батько, як двi каплi води. Такий з лиця, такий з стану, така врода, така й натура. Батько, як був ще хлопцем, любив лапати за оселедчик чумазого. Синок, як зiп’явся на ноги, любив i собi лапати... А там як пiщани уже оселедцiв не носили, то й за м’яке тiло можна полапати.

Василь Семенович – чоловiк твердий на слово. Сказав Улянi: не забуду – i не забув! Як пiдрiс її Iвась, Василь Семенович звелiв узяти його до панича в горницi. Так же й ледащо Улянин син, а Чiпчин батько... Нi роботи з його, нi послуги нiякої, – одна шкода! Натерпiвся вiд його синок Василя Семеновича... поки запекла душа не потягла в мандри... Так молоденький панич i не долапався: чи тверде, чи м’яке в неї тiло. Правда, незабаром кудись i самого панича одправили вчитись.

Не такi дочки у Василя Семеновича: якiсь циганки повдавалися! З чорними очима, з довгими, як кендюхи, носами, з циганським кучерявим волоссям, а чорнi ж то чорнi, як у сажу вимазанi! Нестеменне – плащуватi циганки... Зате у Степана Семеновича дочки – кожну хоч у рямця вправ! А проте й плащуватим, i в рямцях – треба женихiв... аж цiлий десяток женихiв!

Бажали б пани Польськi повидавати своїх дочок за багатирiв i з роду значного... Так де ж ти набереш стiльки багатих та знатних женихiв? А в Гетьманському – як на те всього тiльки три значних роди на цiлий повiт. Один рiд – Гетьманський, нiколи не жив у себе дома: в столицi родився, хрестився, вирiс, там i жив. Другий рiд – багатий рiд козачки Шведихи – Шведових, баби, що зумiла провести онукiв з простого козачого роду села Свинок аж у самий дворець. А третiй рiд – Польських.

Два коти в однiм мiшку не помиряться. Не помирилися й Шведови з Польськими. Василь Семенович хвастає, було, що його батько в дворцi був, як свiй чоловiк; а Петро Степанович Шведов сам камергер, сам покоштував того дива; то, бувало, хоч нiчого й не скаже на тi хвастощi, – так же гляне скоса так, мов скаже: «А ти що, голубчику?!» Василь Семенович потупить тiльки очi... Отак нi за що, з-за панської пихи, й ворогувати стали. А воно б i гаразд: у Петра Степановича – сини, у Василя Семеновича – дочки... Та ба! Така ворожнеча пiднялася... крий господи!

Лiта йдуть... Дочки ростуть... хоч на базар виводь! Хоч би тобi хто на смiх здумав у себе в хатi завести плащувату циганку! А то ж – нiкогiсiнько! Степана Семеновича дочки – дарма, що молодшi – вже йому й онукiв подарували, а циганки – сидять у батька, як пiд шатром...

Нiчого робити: давай Василь Семенович закликати до себе не багатих i не великородних паничiв, аби тiльки з дворянського кодла; давай на них накидати своїх плащуватих... Поробилися зятями Совинськi, Кривинськi, Борецькi, Митiлi... Скрiзь, по цiлому повiту, позаводились хутори плащуватих циган. Дiйшло до того, що у Гетьманському й кругом Гетьманського пани – родичi та й родичi. Розкоренився й рiд Саєнкiв – жiноче колiно панiв Польських, – усе-таки своя кров.

Усе то були животи, котрi притьмом бажали їсти й пити, аж роти пороззявляли. То була здавна, ще за гетьманщини, голодна, ненажерлива сарана, котра налетiла з Польщi на вiльнi степи розкiшної України... Жерти, трощити – одна в неї здавна думка... Звикши пiдбирати крихти з панського столу, вилизувати тарiлки пiсля смачних панських страв, вона передала й потомкам нахлiбницькi звичаї й страшенну жагу до всього смачного, солодкого. Своїми руками вона нiчого не заробляла, бо шляхетськi руки здались на що iнше – до гострої шаблi, до легкої послуги чи королю, чи магнату... Потомки «голопузих» усмоктали з материним молоком про це думку... Було їх у вiйську сила, найбiльше там вони й починали свою службу. А вертаючись додому, – бо вiйськова служба раз – нелегка, а вдруге – й небезпечна, – осiдались на батькiвських грунтах – i роззявляли роти... Хотiлося їсти й пити, i хороше походити... З чого ж його? Де його взяти, щоб своїх панських ручок не покаляти?

От вони й поробились зятями заможних панiв. Прямо сказати: попродались, сподiваючись за те нагороди.

Пани Польськi не випускали своїх дочок з дому голих i босих. Та й тiльки ж то, що манатки давали та по пiвсотнi душ на завiд. Що ти з такою жменькою людей зробиш? Не прийматися ж справдi зятям панiв Польських самим за плуга: дворяниновi соромно було свої руки коло землi трудити; не копатися ж у грядках i дочкам великих панiв, котрi замолоду їх кохали в багатствi, у розкошах... Що ж його казати?

З половини двадцятих по шестидесятi роки був у нас золотий вiк панського панування. Пани не тiльки панували над хуторами та селами, над родовими й неродовими маєтностями; не тiльки переорювали широкi й довгi лани селянами та хуторянами, iнодi їх мiняючи на довгоногих хортiв, – панський дух витав скрiзь i всюди: i в городi, i в повiтi, i в губернiї. Усiм i усюди заправляли пани. З панiв вибирали комiсарiв; потiм того з них перероблювали капiтан-справникiв, а далi – просто справникiв; панський виборний був суддя й пiдсудки... А головою цiлого повiту бував теж-таки виборний дворянами маршал, пiзнiше – предводитель дворянства... Сказано: як в, цiлий повiтовий уряд, окрiм казначея (скарбника), окружного, поштмейстра, стряпчого («царевого ока»!) та станових, – був панський виборний... Лахва була!!

Тодi саме настало царювання й панiв Польських у Гетьманському. Худоба розтеклась на всi боки, по всьому повiту. Дочки не принесуть, а й що в, то рознесуть. Увiрвали вони трохи добра й у Василя Семеновича, – та нi самi не забагатiли, – тiльки його зубожили. Що ж його вбогим робити? Треба на щось жити... Треба роздобувати й добра, на поживу, й честi – для пiддержки славного роду... Нiгде дiтись: треба в службу йти... Треба, то й треба...

I пiшли!