Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

XXIII. НЕВЗНАЧАЙ СВОЇ

Була темна осiння нiч. Дощ, як крiзь пiдситок, сiяв – густий та дрiбний; з землi вставала важка пара, закутувала все в свое вогке запинало, котре не давало бачити, що дiється на землi. Скрiзь тихо, темно, сумно, наче у мертвому царствi. Пiд таку годину завжди важко дишеться, сумно живеться. Добрi люди, аби смеркло, мерщiй засовуються по своїх домiвках; з вiкон низеньких сiльських хат блимав свiтло якимись жовтими кружалами. Кожному чогось не по собi. Всяк не знає, що розпочати, як би хоч трохи розважитись... Чоловiки: однi – чоботи латають, другi рукавицi плетуть, третi – щось iнше... Жiнки та дiвчата – то прядуть, то сорочки шиють. Дiти, позалазивши на пiч, дрiмають... У хатi тепло, тихо – хоч i неясно: серед полу на перекинутiм горщатi ледве блищить каганчик; як синя горошина, темно свiтить накипiлий гнiт... Якiсь померки окривають хату. Негода й туди залазить, i там своє бере? Коли не дощем обдає крiзь лиху оселю, то в вiкна; не важким туманом налягає, от, як надворi, – то нiмим сумом по хатi снує, в журбу людей сповивав, тяжкою тугою в душу залазить, сном укриває... Оце дiвчина спiває-спiває своїх любих пiсень; а там – дивись: обiрвався голос... слабшає, тихшає.... поки й сама незчується – коли й як задубiє голка у недошитiй мережцi... Схилила над нею дiвчина важку голову, заколивалася... дрiмає.

– Що це ти, Марусю? вже й спиш? – пита її мати. – Ото дiвка...

Дочка кинеться; розкриває очi; мерщiй за роботу береться. Чи пройшла ряд мережки, чи не пройшла, – гляне: мати й собi захиталася на гребенi... Веретено падає з рук i, вдарившись об землю, розбуджує...

– Пху! що це воно справдi так сон налягає?.. – промовляє здивована мати.

– А з мене, не бiйсь, смiялися! – виправляється дочка.

– Смiялася ж... та, бач, i сама задрiмала.

– Та воно щось i в мене робота з рук валиться, – уверне батько. – Будемо, мабуть, вечеряти та лягатимемо спати.

Це так дома, у себе в господi. А не дай же то, боже, в дорозi! Холод тебе наскрiзь проймає; дрiбний дощ до самого голого тiла добирається; тре та мне тебе всього, наче трясця... Сумно, темно, спати хочеться, та холодно, мокро, аж кiстки ломить; а тут ще й шлях кальний – конi ледве-ледве сунуть.

Такий i цiлий день був перед тiєю нiччю. Прокинувся ранок та, не поздоровкавшись з свiтом ясного сонця, закутався в сивий туман, повився густою, як драглi, парою й повис над чорною землею. Незабаром i день настав – хмурий, невеселий; а там – i нiч налягла. Люди, мов тiнi, снували в тому туманi, не бачили одно одного на п’ять ступнiв; голос не сягав далеко, як пiд ясну годину: а тут же, в тiй парi, й зникав... Важко, сумно, журливо.

А Чiпка, наперекiр свiтовi й людям, якийсь веселий, радий. Знай, насвистує крiзь зуби веселу пiсню, попихкуючи люльку. Робив вiн у хлiвi корито для свиней. За цiлий день i в хату не навернувся. Насилу Мотря докликалась обiдати, як уже вечорiти стало.

– Що це ти сину, так пристав до того корита, що й їсти забув?

– Та день веселий удався, мамо, – одмовив Чiпка, усмiхаючись.

– Ну, вже веселий!.. Душi живої на вулицi не побачиш.

Пообiдав Чiпка та й знову в хлiвець до корита. До самого смерку робив. Уночi вже увiйшов у хату, упоравшись по хазяйству.

– Я, мамо, не буду вечеряти, – промовив, накинув на плече сiрячину i хутко вийшов з хати.

– Куди ти, сину? – питає його навздогiн Мотря.

Та сина поминай як звали!

Мати повечеряла сама собi; лягла спочивати.