Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

– Хай вам бог помагає!..

– Щасливо!..

– Прощайте, мамо!.. – казав Максим, проходячи повз матiр.

– Постой, сину!..

Мотря пiдскочила, сунула Максимовi в руку грошей...

– Спасибi, мамо!.. – сказав Максим i грошi на ходу заховав у кишеню. – Прощайте... подякуйте батьковi, що в москалi вiддав!..

– Ша... нуй... ся... про... щай... си...

Мотря не договорила. Та й Максим не чув: вiн був уже далеко...

Вернулися селяни додому. Вернулася й Мотря з синами, заплакана, убита горем... Iван ходив по хатi хмурий, як осiння темна нiч. Вiн нi на одного сина не глянув, не обiзвався. А як вони пiшли з хати, тодi до Мотрi:

– Ну що... пiшов?

– Провела... – каже Мотря, заливаючись сльозами.

– Що ж вiн?

– Нiчого...

– А оддала?

– Оддала...

– Що ж?..

– Казав: подякуйте батьковi, що в москалi оддав!..

– Нехай вiн дякує своєму дурному розумовi, – сказав Iван та й замовк...

Не стало Максима, затихла буча та лайка у Iвановiй хатi, не чуть нiякої и шкоди в Пiсках. Не стало ватажка, – товариство немов розкотилось по свiту. Хоч воно тут же таки й було, тiльки пiшло iншим шляхом, зажило другим життям. Однi повмирали; другi поженились, хазяїнами стали, дiтей годують...

Iван востаннє згадував Максима в той день, як Мотря з проводiв вернулася. З того часу сам нiколи й не згадає й сердиться, було, як хто другий нагадує.