Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Пособорували генеральшу в обiдню годину, а на ранок i по душi продзвонили...

Доїхала-таки її дiвка Уляна!!

Не вспiли генеральшу поховати, як приїхав з полку старший панич – тепер уже якийсь там поручик, чи що. Тонкий, цибатий, як журавель, – з рижуватим, шорстким, як на ведмедi, волоссям, з великим лобом – хоч кошенят бий, з великими розумними сiрими очима, з товстою, униз одвислою губою... Як вилита мати!

Осiвся Василь Семенович на батькiвськiм добрi. Перш усього звелiв розпудити котяче царство. Годi йому розкошувати! Старих котiв з кiшками роздавали пiщанам, мов гостинцi од нового пана; а кошенятами, яких люди не брали, велено в ставку рибу погодувати. Сказано – зроблено... Потiм того одпустили за двiр Петра-лакея: паничевi буде одного Івана. Дiвчат Василь Семенович не розпускав чомусь. Нерiдко було сам у дiвочу зайде, жартує з дiвчатками. Тим тiльки було й душу одводить, що ходить з рушницею та коли там з дiвчатами побалакає. Найбiльше йому подобалась Уляна. Весела, спiвуча, вона не давала журитись молодому паничевi.

– Десь у тебе, Улiнько, соловей у голосi гнiздо звив! – хвалить Василь Семенович її голос.

– А може – синиця, – жартує Уляна.

– Ти сама – синиця! – одказує панич i злегенька здавить її за носа пальцями.

Уляна зардiється, як макова квiтка.

Розкiш дiвчатам за молодим паном. То було страшно лишнього слова сказати, боялися лишнiй ступiнь ступити од урочної роботи. А тепер – робота лежить, а дiвчата своє справляють... Реготи, спiви – аж будинок розлягається! Уляна всiм верховодить. Паничевi за носа оддячила: стала його за носа водити... Що Уляна схоче, – панич не встоїть.

Отак щось тяглося з пiвроку. Коли це одного вечора велить панич Iвановi складати що нужнiше в чемодони – завтра кудись далеко їхати.

Вранцi-рано, чуть свiтова зоря займалася, пiднялась у палацi бiганина. То збирали в чемодани збiжжя Василя Семеновича. Поки встало сонце, усе вже було готове.

Прокинувся й Василь Семенович. Напився чаю, покликав до себе дiвку Уляну; сказав їй, що, може, вiн бiльше не вернеться; обiщав за її щирi послуги нiколи не забути; дозволив їй покинути палац, жити, де сама знає; дав на нове хазяйство 50 карбованцiв грошей; подарував усе їй, яке мала, убрання; поцiлував навiть на прощання у лоб, як цiлують мертвого друга... та й був такий!

Вийшла Уляна од панича з червоними, заплаканими очима. Того ж самого дня забрала вона, якi подарував панич, манатки; попрощалася з подругами, котрi її з плачем проводжали аж до її дядини, де вона й оселилася. Через мiсяць – гуляли весiлля. Уляна вийшла замiж за Петра Вареника – того самого колись лакея, що нашив їй нову шкуру. А через три мiсяцi послав бог Петровi сина Iвана!

Поки все це дiялось, Пiсками правив Потапович. Ще нiколи пiщани не зазнали такого лиха, як тодi, коли ними правила тiлиста рука товстопузого Потаповича. Не одному вона виправила щелепи; не в одного вилущила зуби, не однiй молодицi попiдсинювала очi... Важкий був на руку Потапович та дужий!

Через рiк вернувся Василь Семенович з молодою жiнкою. Незабаром i брат його, Степан, приїхав – теж офiцер i теж з молодою жiнкою. Взяли вони та й подiлили мiж собою «пiщанський ключ». Одному – по сей бiк Чортополоху, другому – по той бiк. Вовча Долина, Байраки, Побиванка – досталися меншому, а Пiски, Гайдамакiвка та Красногорський хутiр – старшому.

Пiщанам спершу начебто й поводи попустили. Пан навiть на новiм хазяйствi подарував на сiм’ю по дню поля. Зате трохи згодом прикрутив їх так, що нiколи було и того поля пахати.

Потапович став уже невгодний. Вiн викупився на волю й завiв над Ромоданом трахтир. А молода бариня, замiсть старого, виписала з свого села нового прикажчика – Карпа Дровиченка.

Карпо – свiй чоловiк; а пiщани ще й досi не можуть без прокльонiв згадати Карпа.

– Уже Потапович був! – кажуть пiщани: – зуби тобi повибиває, очi попiдсинює, щелепи зверне... а все-таки великої шкоди не зробить! А цей – iржа, а не чоловiк! Уже як у кого встряне, як уїсться: точить-точить, поки таки наскрiзь не проточить!

Так його пiщани й прозвали Iржею. I справдi – Iржа наточив i собi не трохи, й пановi... Вiн пiдбив Василя Семеновича на шостий день, i поле назад одiбрав.