Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Довелося генеральшi на старостi лiт самотою свiтом нудити. А й старiсть же її вподобала! То була суха, а то ще дужче висохла; аж згорбилась, аж мов понижчала; голова – сивим срiблом блищала...

Будинок великий – а нiкого нема! Йдеш на однiм кiнцi, – на другiм ступнi одгукуються... Аж сум бере! Обняв сум та нудьга й генеральшину голову. Вiд суму й генеральськi голови не заховаються. Сама не знає вельможна – що робити. Хоч би чим трохи одвести свою самотню душу, погрiти одиноке серце. Старе серце завжди шукає, де б його погрiтися, кому б його посвiтити на прощання своїм погаслим свiтом... Генеральша до людей давно охолола. Люди самi шукають тепла та свiту. Де свiт, там i тепло. А тепла у старiм серцi на макове зерно... Кому ж його оддати?

Генеральша недовго задумувалась: взяла, та й оддала його котам. Лакеї й горничнi скрiзь ходили по селу, та зносили в горницi хвостатих мишодавiв. Генеральша вибрала, яких сама знала. Завелось у палацi цiле кошаче царство: коти, й кiшки i котенята. Для послуги царству генеральша нарошне взяла в двiр бездiтну вдову Мокрину.

Мокрина за ними дивиться: Мокрина їх завжди годує, вичiсує, стеле їм постiль... То вони за Мокриною слiдом. Iде якось раз Мокрина, а за нею котятко. Вона й не доглядiла, придавила якось дверима. Котятко запищало. Генеральша, як почула, наче їй пальця одрубали! На другий день котятко здохло. Що ж, так те Мокринi й минулося? Так їй те й подарувати?.. Генеральша була не з тих, що посердяться та й забудуть. Не подарувала вона й Мокринi котячої смертi. На другий день Мокрина серед села, прилюдно, цiлий день мазала панськi кухнi зокола, а на шиї в Мокрини, за її щирi послуги – на червонiй стьожечцi телiпалося здохле котятко!

Та досталось тодi не однiй Мокринi, й не за однi котятка. Було всiм добре! Дочку, кажуть, дай, та й за дочкою оддай. Повидавала генеральша дочок: за старшою далекий Бородаїв оддала – нiкому «оброкiв» тепер платити; за середньою – уплили тi «оброки», що наскладала давнiше; тiльки одна «мазепиха» не поживилася... А все ж таки, що генеральша придбала, то й уплило за дочками. Треба, значить, знову складати, своє убожество полатати. Пiщани роблять тiльки чотири днi на тиждень. Щоб уже їм i п’ятий робити?! Загадали п’ятий. Пiщани послухали.: пiшли на панщину й на п’ятий день... сподiвалися незабаром ще й шостого... Шостий загаявся. Шостого генеральша не вспiла накинути.

– Через цю Ульку життя менi нема! Що не зробить – все не по-людськи; що не скаже – то збреше!

Так не вряди-годи жалiлася генеральша своїм сусiдам на горничну Уляну, що з малої дiвчинки на панськiм хлiбi викохалась у справжню дiвку – бiлолицю, чорняву, з повними веселими очима, спiвуху невсипущу.

Подруги в Улянi душi не чули. Любили Уляну в дворi й за двором, старе й мале. Любили в Улянi щиру душу, добре серце, а найбiльше – веселу натуру. Хто кого покохає – Уляна перша знає; зажурився хто – Уляна розважить. Уляна не знає горя! Вона справдi нiколи не журилася; а може, й журилася, та нiхто того не знав, не бачив. Бачили Уляну – весела; чули Уляну – спiває; слухали – якi Уляна вигадки вигадує, квiтки пришиває... Сказано: не жур-дiвка!

Одно тiльки лишенько: немає генеральшi життя через дiвку Уляну! Недоспала превосходительна: «Чи то можна заснути за тiєю зiпакою?» А Уляни цiлий ранок i в горницях не було: в кухнi людей смiшила, поки генеральша спить. – Не дошила Стеха урочної роботи – рукавчикiв, – Уляна винна: вона своїми реготами та теревенями не дає дiвчатам дiла робити! Не швидко прибiг лакей на генеральшин клик. Не де ж вiн був, як не лупив зуби з Уляною! Сказано: немає життя генеральшi через ту Уляну!!

Одного дня чув генеральша, – у дiвочiй тихо. «Мабуть, уже кудись майнула, побiгайка!» – подумала генеральша та й вийшла довiдатись. Уляни в дiвочiй не було.

– Де Улька? – питає дiвчат.

– Пiшла, кажуть, у кухню води напитись.

– Позвать!

Приходить Уляна.

– Де ти була?.. – заглядаючи в вiчi, питав генеральша й на кожному словi придавлює. «Поганий знак!» – подумали дiвчата.

– В кухню ходила... води пити... – одказує Уляна.

– Хiба тут тобi води немає? – показує на графин з водою...

– Це вже давня... Я ходила свiжої напитись, – каже Уляна.

– Свiжої?.. Брешеш!.. Ти з бахурами знюхалась... Ти з Стьопкою... Стьопка! Стьопка! – гукнула генеральша.

Через увесь будинок, мов несамовитий, летiв камердинер Стьопка. Генеральша Стьопку вподобала за те, що вiн моторний i красивий з себе. На Великдень одного Стьопку пiдпускала до руки похристосатись... Гапка-ткаля слебезувала в кухнi, що очевидячки бачила, як генеральша гладила Стьопку по пiдборiддю своєю сухою, кiстлявою рукою... Чи правду Гапка казала, чи видумувала, – нiхто не скаже. Людям, а надто горничним, ротiв не позав’язуєш!