Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Як опечений, крутнувся Максим i вiтром помчався вподовж майдану. Бугай – за ним. Страшно було дивитися, як таке страховище, наставивши роги, неслося з усього свого страшного прожогу за невеличким хлопчиком, що, як горошинка, котився поперед його... От-от бугай настигне; от-от простромить рогом наскрiзь Максимову спину... Аж ось i тин вiд генеральського двору... нiкуди бiгти... пропав Максим!.. Нi, не пропав! Вiн, як собака, плигнув на тин, а з тину – в бур’яни... Скочив i бугай на тин, – та на кiлку й застряв... Линула кров з пробитого боку... Страховище заколихалось, ревнуло не своїм голосом, рвонулось з усiєї мочi... Тин упав, – упав разом з тином i бугай додолу – i так болiсно заревiв, що аж слухати страшно... Кiлок пройшов подовж усього живота, вимотавши геть кишки зсередини... Пiднявся крик людський, збiглася двiрня... Шатанина-мотанина!

– Що ж оце ти наробив?!. – питає Максима один з дворакiв, показуючи на бугая, що ледве-ледве дихав – сап...

Максим смiявся.

– Чого ти, сучий сину, зуби скалиш?.. Ходiм, я тебе до панiї поведу.

Як з цепу зiрвався Максим, так помчався додому.

Досталося б Iвановi од генеральшi за того бугая, якби були крiпаки не покрили Максима. А то сказали, що бугай погнався за собакою та й пробився. Правда, не погладили за те по головцi скотинщика, а влiпили, скiльки здужали, – та Iван напоїв його за те добре. Так i пропав бугай. Тiльки всього – Максима вибив батько. Та що та бiйка? Переплакав Максим, – та й знову за своє...

Душа його прохала волi; молодi сили – простору. Сумно було Максимовi серед широкого, пустого степу, серед поораної рiллi, тiсно в тихiй батькiвськiй хатi, тяжко мiж мовчазною скотиною, котру йому, як старшому, першому довелось пасти... I хлопець видумував шкодливi iгри: то на баранах їздив, то телят лякав, то прив’язував їм до хвоста дрючки й заливався заливним реготом, як телята дрочилися. Часто й густо батько його манiжив за це; оже нiчим не змiг переломити шкодливого, веселого норову Максимового. Оце, було, виб’є його батько; а через годину вже Максим на вулицi з хлопцями навкулачки б’ється або братiв за чуби таскає, або запряже їх у гринджолята, як зимою, сяде сам за пана й батогом поганяє... поки не вшкварне так, що реви на усю улицю...

Палкий, як порох, смiливий, як голодний вовк, вiн усiх побивав, над усiм верховодив... А насмiятися над ким, украсти, одняти що – йому дай! Генеральша нiколи не їла овощей з свого молодого садка: вiн усе пообносить, усе викраде, не дивлячись нi на собак, нi на сторожiв. Раз його застукали на яблунi. Що ж – вiн злякався? Сторожi до його, а вiн як почав на них шпурляти яблуками, так тi назад... Тодi вiн скочив на землю; як вiтер, помчався садком; як собака перескакував через тини – i скрився в чисте поле. Як же дiйшов до лiт та убрався у силу, – бiда з ним та й годi! Високого зросту, станкий, бравий, широкоплечий, як з залiза збитий, а до того ще меткий, як заєць, спiвун-реготун... Хороший з лиця – повновидий, рум’янець на всю щоку, з чорними, веселими очима, з чорним лискучим усом, – вiн був перший красень на селi... Вся молодiж любила Максима за його вдачу, за веселий, безбоязний норов, – усi йому корилися... Хто напередi ставник несе, як iдуть весною святити парубоцьку криницю? Максим несе. Хто на Гудзевiй улицi отаманує, улицю водить? Не кому, як не Максимовi... Кому насмiятись над ким? У Максима язик, як гостра бритва... Хто занiс Луценковi ворота й почепив на самiм версi столiтнього дуба? Хто в Тхорихи-вдови вимазав дьогтем ворота? Не хто, як не Максим... Чиїх рук не втекла Хоменкова дочка Хвеська?.. Не втекла Максимових рук! Хто пустив погану славу на багатирку Шрамченкову дочку? У кого ж язик довший, як не в Максима! Сам устряне, зведе дiвчину, – сам потiм перший i насмiхається... Не одна їх i не двi наробило стида-сорому батьковi й матерi; не одну матiр, не одного батька на донинiм весiллi в хомутах через село водили... Не одна й не двi матiрки плакало на Махамеда, як його прозвали старi баби. Не один парубок або й чоловiк, покуштувавши на кулачках Махамедового «безмiна», похирiє-похирiє та через пiвроку й на той свiт переступить... А горiлку пити, гуляти – Махамед усiм п’янюгам привiд дає! Позаливають очi – та шкоду, капостi людям роблять...

Стали люди жалiтися батьковi, що Махамед синiв їх розпоює, стали радити, щоб здержував сина. Та що батько вдiє з таким велетнем? Нi батькова грiзьба, нi материна умова нiчого не подiють з таким гульвiсою, шибеником...

– Дай одружу! – дума Iван i радиться з Мотрею. Знайшли й молоду; умовили якось Максима, пiшов з старостами. Так що ж? На заручинах Максим так нализався, що трохи-трохи не побив свого нареченого тестя.

– Господь з вами, з вашим молодим таким! – каже тодi батько старостам. – Хоч би менi прийшлося голодною смертю помирати та сказано: як вiддаси Мелашку за Максима, то живий будеш, то й тодi б не згодився!

Вернулися люди з гарбузом; розказали батьковi-матерi.

– Побила мене лиха година та нещаслива з такою дитиною! – кричить батько.

– Ти нас, сину, на старiсть у славу ввiв... нашого недовгого вiку не жалуєш, – плаче мати.

А Максим – як ногу вломив: з хати та на вулицю, а там у шинок до жида. Так розледачiв, розiбрався, розпився, що сказано: нi до чого! Знай у шинку кисне... Аж запух, як той бугай, щодня очi заливаючи... Зовсiм пустився берега: що дома не зарве, – зараз у шинок! П’є, гуляє; з жида насмiхається; з крiпаками панiбратається, жалкими докорами їх коле, що роблять на панiв, навчає не слухатись їх приказiв – мандрувати. На капостi чоловiк здався, та й годi!

Сама генеральша знала Махамеда. I так його зненавидiла, що як приходилось проїздити або проходити повз його, то вона завжди одверталася й спльовувала. Як же почула, що вiн крiпакiв бунтує, то жалiлася комiсаровi. Коли б був Максим на той час не постерiгся, не змандрував кудись з Пiсок, щось на тиждень чи й бiльше, то, мабуть би, не минути йому й тюрми, а може, й самого Сибiру. Та що йому Сибiр? Нiчого!

Мучився отак з ним батько, мучився, та заплакавши, й каже Мотрi: «Нi, вже нiчого з харцизою не вдiю! Нi тихе слово, нi просьби, нi лайка – нiщо не помагає... Немає сили менi з ним битись... Хай же йде в москалi! Нехай його в службi попомуштрують, може, витруть ту юшку, що набрався дома!.. Хай його другi вчать: я з ним нiчого не враю!..»

Мотря в сльози. Жалко матерi своєї дитини. Уже який там вiн не лихий, який не недобрий, а все ж таки своя кров... Мотря плакала гiркими, а прохати Iвана не посмiла: вона догадалася, що то останнє слово батькового горя. Тут уже нiяке прохання не поможе!

А Максим як почув, то нi скривився, нi поморщився. Так-таки зразу згодився та й пiшов до прийому, виспiвуючи та вигукуючи.

Тодi саме у столицi велике дiло скоїлось. Старий цар умер, а зосталося два брати. Старшому ж не можна чомусь було царством правити, – осiвся на предкiвськiм столi менший. Оже, це не обiйшлося мирно. Тодi саме царська гвардiя з масонами забунтувала. Багато тодi лягло правих i винуватих, поки той бунт замирили... Як затихло, то новий цар, розпудивши стару гвардiю, звелiв нову набирати. Та щоб був один у один: високий, станкий, показний... Максим якраз пiдiйшов пiд мiру. Як випускали його з прийому, то не кричали й «лобi». А якийсь усатий офiцер закричав: «У гвардiю його! у гвардiю!» Максим як почув, аж засмiявся... та прожогом у дверi. Тут вiн трохи не вдарився лобом об якогось бiдолашного некрутика. Недовго думавши, вiн його стусонув колiном пiд бiк, закричав «Сторонись, крупа! гвардiєнець йдьоть!..» Той поточився, трохи не впав...