Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

I. ПОЛЬОВА ЦАРIВНА

Надворi весна вповнi. Куди не глянь скрiзь розвернулося, розпустилося, зацвiло пишним цвiтом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспiло наложити палючих слiдiв на землю: як на Великдень дiвчина, красується вона в своїм розкiшнiм убраннi... Поле – що безкрає море – скiльки зглянеш – розiслало зелений килим, аж смiється в очах. Над ним синiм шатром розiп’ялось небо – нi плямочки, нi хмарочки, чисте, прозоре – погляд так i тоне... З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий свiт сонця; на ланах грає сонячна хвиля; пiд хвилею спiє хлiборобська доля... Легенький вiтрець подихав з теплого краю, перебiгав з нивки на нивку, живить, освiжав кожну билинку... I ведуть вони мiж собою тиху-таємну розмову: чутно тiльки шелест жита, травицi... А згори лине жайворонкова пiсня: доноситься голос, як срiбний дзвiночок, – тремтить, переливається, застигав в повiтрi... Перериває його перепелячий крик, зiрвавшись угору; заглушає докучне сюрчання трав’яних коникiв, що як не розiрвуться, – i все те зливається докупи в якийсь чудний гомiн, вривається в душу, розбуркує в нiй добрiсть, щирiсть, любов до всього... Гарно тобi, любо, весело! На серцi стихають негоди на думку не лiзуть клопоти: добра надiя обгортає тебе добрими думками, бажаннями... Хочеться самому жити й любити; бажаєш кожному щастя. Недаром в таку годину – аби недiля або яке свято – хлiбороби виходять на поле хлiба обдивлятись! Отакої саме пори, в недiлю, пiсля раннього обiднього часу, – тим шляхом, що, звившись гадюкою, пославсь од великого села Пiсок аж до славного колись Ромодану, – йшов молодий чоловiк. «Не багатого роду!» – казала проста свита, накинута наопашки, – «та чепурної вдачi», – одмовляла чиста, бiла, на грудях вишивана сорочка, виглядаючи з-пiд свити. Червоний з китицями пояс телiпався до колiн, а висока сива шапка з решетилiвських смушкiв, перехиляючись набакир, натякала про парубоцьку вдачу... Iшов справдi парубок. На перший погляд – йому, може, лiт до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тiльки що висипався на верхнiй губi, де колись малося бути вусам; на мов стесанiй борiдцi де-где поп’ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Нiс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темнi карi очi – теж гострi; лице довгообразе – козаче; нi високого, нi низького зросту, – тiльки плечi широкi, та груди високi... Оце й уся врода. Таких парубкiв часто й густо можна зустрiти по наших хуторах та селах. Одно тiльки в цього неабияке – дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним свiтилася якась незвичайна смiливiсть i духова мiць, разом з якоюсь хижою тугою...

Парубок плiвся повагом, позакладавши руки назад себе; позирав навкруги своїми блискучими очима; iнодi зупинявся й довго розглядав зелене нив’я. То знову йшов; то знов становився де-небудь на згiрку – i знов оглядав поле. Ось перейшов i драний мiсточок посеред лук, на низинi, у балцi. Пiд ним ще не висохли веснянi калюжi – аж зацвiли, позеленiли: кумкають в них жаби рано й вечiр. От опинивсь на невеличкiм горбу по той бiк мiсточка; став, обернувся лицем до його; глянув на рудку; перевiв погляд на крайне жито. «Оже, тут кращi хлiба, нiж пiд селом, – подумав сам собi, – тут, мабуть, сильнiший дощ пройшов...» Знов повернувся, – i рушив далi.

Спустившись в долину, повернув з курного шляху на обнiжок – i пiшов помiж зеленими житами. Ось пiдiйшов до однiєї ниви, нахилився, вирвав при самiм коренi пучок жита, глянув на його, далi глянув на ниву, – i лице засвiтилось одрадою. «От де моя праця, – немов казали його очi, – не марно потрачена: вона зробила з мене чоловiка, хазяїна!..» Повертiвши в руках вирване жито, вiн скинув очима на другий бiк межi; знову глянув на свою ниву, наче рiвняв двi ниви мiж собою, – i промовив вголос: «Бач... на нашому полi жито краще, нiж у дядька Кабанця: моє таке густе та гонке, а в його – ледве од землi одлiзло, – низеньке, жовте, засмоктане...»

Не вспiв доказати останнього слова, – чує: недалеко, з-за жита, хтось спiває... Вiн притаїв дух; насторожив ушi, слуха... Голос тонкий, гнучкий, дзвiнкий, так i розходився на всi боки: то розлягався в високiм просторi; то слався по землi, по зелених житах; то замирав од далеки на полях розлогих; то вливався в душу якимсь несвiдомим щастям...

Парубок стояв, як зачарований. Йому здалося – вiн зроду не чув такого свiжого, гнучкого голосу. У його в очах засвiтилась одрада; лице прояснилося, наче хто збризнув його свiжою водою; серце затiпалось немов хто доторкнувся до його... «Хто б це?» – подумав вiн, – та й пiшов на голос. Не встиг ступить десяти ступнiв, як пiсня стихла, – тiльки одна луна її бринiла ще над головою у його. Ще ступiнь, ще... зашелестiло жито, заколихалося, немов у йому щось борсалось, билось... Ще хвилина – i з жита заманячила дiвоча постать... Парубок став. Дiвчина, як перепелка, знялась – i помчалась вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквiтчана польовими квiтками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, iнодi дуже неповоротких дiвчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, мiж високим зеленим житом, – вона здавалася русалкою... Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв її за ту польову царiвну, бо стояв, як укопаний, розтягши й без того довгообразе лице, широко розкривши здивованi очi...

Дiвчина одбiгла трохи i собi стала. Озирнулась, глянула на його веселими очима, усмiхнулась свiжим, молодим личком. Тут її краще розглядiв парубок. Чорне кучеряве волосся, заквiтчане польовими квiтками, чудовно вилося коло бiлого чолi; тоненькi пасма того чорного, аж полискуваного хмелю спадали на бiле, рум’яне личко, як яблучко наливчате; очi оксамитовi, чорнi, – здається, сам огонь говорив ними... Двi чорнi брови, мов двi чорнi п’явки, повпивалися над очима, злегенька прикритими довгими густими вiями. Сама – невеличка, метка й жвава, з веселою усмiшкою на виду, вона так i вабила до себе. Зелена байова керсетка, з червоними мушками, червона в букетах сдiдниця, на шиї дорогi коралi, хрести, золотi дукати – усе гарно пристало до хорошої дiвоцької вроди.

Вона стояла навпроти парубка, як намальована, – наче манила своею дивною красою. Не спускаючи з очей, вiн пiдходив до неї.

– Чого ти тут ходиш? – обiзвалась вона перша.

– А ти чого хлiб толочиш? – не зовсiм ласкаво одказав вiн.

– Хiба се твiй хлiб?

– Не чий же... А що?..

– Цур тобi, як мене злякав!.. – та й замовкла. Парубок i собi мовчав.

– А ти хто така? – трохи згодом питає вiн, ковтаючи слова. – Де ти взялася? звiдкiля сюди прийшла?..

Дiвчина почула, як тiльки чують дiвчата, чого в його запнувся голос; очi в неї заiскрили, заграли...

– Навiщо тобi? – прядучи ними, вона питає в його.

– А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле? – каже вiн. – Хто ти така? Чого тобi тут треба?.. – Чутно – аж дух спира йому в грудях од кожного слова.

– Не с-к-а-ж-у! – одмовила вона нарозтяг, осмiхаючись, i подалася трохи личком вперед, згорнувши пухлi бiлi руки попiд лiктями. – А прийшла сюди, бо недалечке живу... А ти хто?

– Сюди йди! – каже вiн, усмiхаючись i разом запрохуючи очима. – Посiдаємо тут... побалакаємо... я тобi й розкажу – хто я...