Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Не вспiв Максим одягтись, як його погнало три якихсь москалi в некрутську схованку i заперли на замок. Хатка невеличка, вiкна з залiзними штабами, як у тюрмi, а людей – повно. Той сидить плаче; той хоч не плаче – журиться; там купка регочеться з якоїсь вигадки...

– Приймiть, братця, й мене! – каже Максим до тих, що регочуть.

– Iди... додаси й свого слова.

– За що це нас, братця, позапирали в цю тiсну хурдигу? – питає Максим, оглядаючи чорнi, як сажа, стiни некрутської.

– А щоб не втiк! – одказав хтось.

– Та кий йото бiс думав тiкати... I довго вони так держатимуть?

– Та хто його зна... Кажуть би то, що три днi...

– Погано! хоч би сюди горiлки, то воно б якось веселiше.

– А сирiвцю з дохлими пацюками не хоч?

– Пий сам, коли подобається! Далi Максим уже орудував бесiдою: точив баляси та баляндраси; розказував про свої сiльськi походи; смiшив усiх i реготався сам... Товариський чоловiк – нiчого казати! Уночi тiльки сумно чогось йому зробилося, як став викрикувати часовий: «Слушай!».

Через три днi їх справдi випущено i дозволено пiти попрощатись з родиною, що поназ’їжджалась до прийому, як на ярмарок... Плач, голосiння – мов мертвих виряджають до гробу. Там стара мати заливається гiркими сльозами, обнiмаючи бриту голову синову; тут молода молодиця з дитиною на руках голосить на весь майдан, однiєю рукою схопивши за шию молодого чоловiка; а ось сестра з братом розмовляє, сльозами доливаючи горе... От i старi дiди посхиляли голови; от брати розмовляють, понурившись... А там знову батьки, матерi... Мiж ними й Мотря, як з хреста знята; а коло неї сини – Василь та Онисько... Ходять вони втрьох од воза до воза, розпитують некрут, чи не бачили де Максима? Нi, не бачили... Вийшли з некрутської разом, а де вiн дiвся, нiхто не знає... А Максим, як тiльки випустили з некрутської, зараз потяг з москалями до шинку... Другi прощалися з родом, а вiн водить за собою юрбу москалiв – i побратався вже! та здоровкається з скляним богом... Так Мотря й поїхала з синами, не бачившись з Максимом...

Незабаром некрут погнали кудись далеко-далеко... Люди знову поназ’їздились прощатися, може, вже востаннє з своїми бiдолашними синами, чоловiками, братами... То не глибока рiчка клекоче, прорвавши греблю, то гудуть селяни, прощаючись з некрутами... То не ховають мертвих, то люди тужать за живими родичами... I Мотря мiж ними... Згорбилась, скривилась, заплакана, стоїть вона, опустивши на груди голову, а коло неї Василь з Ониськом – i Максим... Видно, материн жаль уразив i його безжурне серце: стоїть вiн бiля матерi, похнюпившись... Аж ось затуркотiв барабан; москалi скомандували в лаву строїтись. Пiднялась шатанина... Скрiзь затужили, заголосили... Стали прощатися.

Максим пiдступив до матерi...

– Прощайте, мамо!.. не згадуйте лихом...

– Прощай, сину!.. прощай, моя дитино!.. Ша... шануй... себе...

Мотря обхопила його шию обома руками та так i повисла, за сльозами свiта не бачачи...

– Та годi вам, мамо!.. Не журiться: я не пропаду. – Вiн висвободився з закляклих рук старої матерi, – давай прощатись з братами.

От уже построїли некрут в лави: один за одним, один за одним. Знову затуркотiв барабан; старшi скомандували...

– Прощавайте!..

– Оставайтесь здоровi!..