Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

– Ти де був? – стрiла Стьопку генеральша й прямо глянула йому в вiчi.

– У лакейськiй.

– Брешеш! Ти був у кухнi... Признавайся: був у кухнi?

– Був, – каже Стьопка.

– Бач, ш..! бач!.. Не я казала... Аж так i є!!. Так ти здумала бариню обдурювати? Так ти злигалась з лакеями?.. з Стьопкою??. Так ти в моїм генеральськiм домi осмiлилась бахурiв позаводити??! Постiй же! Петре! Iване!

Лакеї, як опеченi, один одного штовхаючи, кинулись на генеральшин крик.

– Принесiть березки! – сказала генеральша поважно, тихо, мов звелiла хустку або води подати, – тiльки очима засвiтила хижо.

Лакеї побiгли назад. Дiвчата нижче попригинались до п’ялиць. У тiй тихiй говiрцi їм почулася грiзна буря. Усе притихло, притаїлося... Так затихає чорна хмара перед тим, як має грiм загуркати. У хатi зробилось душно, важко, мов стеля вниз опустилася й нагнiчувала дiвчатам голови. Нi одна з них не ворушилася... їм страшно було подумати: що, не дай боже, як стрiнуться їхнi мутнi вiд страху та жалю очi з її очима?! Вони боялися глянути й на Уляну... щоб не скрикнути!

А Уляна стояла по один бiк хати, коло одних дверей... Лиця на нiй не знать! По другий бiк хати, коло других дверей – Стьопка... Вiн якось смутно дивився вниз, на помiст, мов забув: де вiн, що вiн, – забув i про генеральшу, i про Уляну, думав щось друге... своє... А посеред хати, мiж двома винуватими, стояла генеральша. Випрямилась – висока, суха, мура, аж зелена; а очi – як у її любимчикiв – жовтi-жовтi. Вона ними грiзно поводила то на Стьопку, то на Уляну.

Вернулися лакеї з пучками в руках...

– А нуте, провчiть її... щоб знала, як бариню обдурю...

– Панiйко! голубонько!! – не дала договорити Уляна – i кинулась в ноги.

– Прочь!

– Не буду!.. Я не бачилася з Стьопкою... Ой, не бу-ду!.. Я не була в кухнi... Ря-ту-уй-те!.. Я бiгала до дядини... Ой, ря-ту-у-уйте!.. Ря...ту...у...у...й... хто в бога вiрує!!!

Дiвчата ще нижче, до самого шитва, понагинали голови. На п’яльцi закапали сльози...

Стьопка – за дверi...

Насилу пiдвели Уляну...

До Стьопки, – його як лизь злизав. Що вже було Петровi та Івановi, що випустили Стьопку! Пропав Стьопка, як у воду впав... Нема та й нема, та й по сей день немає.

Перетривожилась генеральша. Де Стьопка? Де вiн дiвся?.. Чого вiн утiк? Чому вiн, дурний, не схотiв обновити старої на нову шкуру?! А все не через кого, як через неї... через ту дiвку Уляну! Сказано: не дасть Уляна генеральшi вiку дожити!

Знемоглася генеральша... Увечерi спать лягла, стривожена, – не попрощалась навiть i з котами; уночi посилали Дмитра кучера в Гетьманське за лiкарем; вранцi верховий бiгав у Китайку до «мазепихи»... Бiда! А на третiй день товстопузий Потапович сам пiдтюпцем пер до отця Юхима, щоб збирав «собор» – робити маслосвятiє.