Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Заверховодили пани Польськi в Гетьманському, як у себе на царствi. Василь Семенович – царьок; його родичi – царськi слуги; а цiлий повiт з панами й мужиками – пiдданi. Василь Семенович у себе й прийоми арськi уставив. Хто б з панiв не приїхав в повiт, кого б з чиновникiв не прислано, – не їдь на своє добро, не приймайся за своє дiло, не поклонившись Красногорському владицi...

I всяк їздив, кланявся... А що вже й казати – в установленi днi... їздили на рiздво; їздили поздоровляти «з новим роком, з новим щастям, i з Василлям», у четвер на масницi там оладки їли, на другий день великодня – паску... Кожен знав, що в цi днi нiгде бiльше не можна бути, як у Красногорцi. Що б там не було, а бути треба! Жiнка в постiль злягла, дитина ледве дише, – не можна: треба їхати! На рiздво iнодi таке мете, що й свiта божого не видно, на масницi або на великодних святках така калюка, що нi пройти, нi проїхати, iнодi дощ, як з вiдра ллє... У Василя Семеновича день, – треба бути!!

Цiлий повiтовий уряд плiвся у Мекку. Кожен пiдслужувався, пiддобрювався, запобiгав ласки, доброго слова, хоч погляду привiтного... Кого було Василь Семенович «подарує» ласкою – той немов виросте... Другi дивляться, завидують: вирiс чоловiк од одного слова! А на кого Василь Семенович гнiв положить, – прямо хоч в ополонку... I тi, що були приятелями, одвертаються...

Зате ж i правив панюга Гетьманським, як своєю батькiвщиною. Що було скаже, – так тому й бути. Як загадав, – так i станеться. Йому тiльки одному годили й служили, – та ще хiба орендарю його, Лейбi Оврамовичу – зятевi старого Лейби, генеральського прикажчика.

Та як же його не служити? Свої слуги, свої й прислужники! Нехай би хто сказав слово-насторч – тiльки б i мiсце бачив! Пiшло в Гетьманському так, що нiхто мiсця не знаходив в урядi без волi Василя Семеновича.

Сам – предводитель; родичi – урядники; справник, суддя, пiдсудки – все то зятi, родичi зятiв, племiнники... Як квочка курчат збирав пiд крила, так Василь Семенович прибрав до своїх лап цiлий повiт...

I все кругом мовчало, терпiло, слухало й робило на коренастий рiд панiв Польських, та все нижче, нижче нагинало голову перед його владикою...

XI. МАХАМЕД

Пiсля смертi Мирона и Марини лиха доля, зачепивши крайком слiзьми змоченого крила життя Iванове та Мотрине, майнула на iншi хати з бiльшими недостачами, злиднями – на крiпацькi хати порiзнених людей... Козачi кубла обгорнуло тихе хлiборобське щастя. Настали роки кохання в полi та в худобi, складання всякого прибутку, тяжкої господарської працi дома й на полi, – та втiха дiтками, кого благословив господь...

Iван, ще дитиною напрямований по хлiборобськiй дорозi, так її й держався. Орав поле, сiяв, косив, жав, молотив, складав зерно – те на посiв, те на поживу, те на продаж, або в горлатi ями – на голоднi годи. Мотря, жiнка хорошого господарського роду, теж допомагала Iвановi у його працi.

З весни Iван щодня в полi – то оре, то засiває яриною. Зранку поїде, пiзно ввечерi вертається. Так до самої паски. Одсвяткують великдень – косовиця. Тут уже й Мотрi робота – громадiння. Далi настають жнива. Цiле лiто, як муха в окропi, викрутяться i обоє, рано встаючи, пiзно лягаючи. Пiсля жнив Iвановi – возовиця; далi – оранка на озимину; ще далi – сiйба; а там уже в осiнь – молотiння заробленого хлiба. Мотрi на осiнь нiби легшає трохи: хатня робота – спочинок, а надворi – прихватком, тiпає плоскiнь або матiрку; скрипить терлиця пiд повiткою... А там уже й зима – замети навертає... Приходить вона в село страшною хуртовиною, приводить за собою своїх дiток, – хизи й охизи та трiскучi морози... Люди аж перелякалися. Давай матки плести; ну запинати вiкна й дверi, щоб не перся мороз у хату... Одначе й зимою – не сидня, згорнувши руки. Жiнками – своє дiло, чоловiкам – теж своє. У хатi – Мотря обiд або вечерю варить, дiтей пантрує й годує; а ввечерi, при каганцi, пряде кужiль або що голкою шиє; надворi – ходить коло корови: напуває її ситним пiйлом з висiвками або м’якиною, рано й вечiр – доїть. Iван – коло худоби порається: скотовi й вiвцям пiдкладає в ясла просяної, або гречаної соломи, двiчi на день до водопою гонить, сам вичищає двiчi на тиждень загороду... Нема роботи бiля товару – лаштує пiд повiткою, що потрiбнiше до весняної справи. А ввечерi – плете рукавицi, бавиться з дiтками – шуткує, вчить молитись, спати їх ложить, або сам лежить на печi вниз черевом – париться.

А в недiлю або в свято Iван з Мотрею пiдуть до церкви iнодi, як не дуже холодно, позабирають i хлопцiв з собою. Прийшовши з церкви, обiдають ласiше, нiж у будень; пiсля обiду – ськає Мотря Iвановi. Спочивши трохи, коли годинка, пiдуть вони куди-небудь до сусiд у гостину або ж у себе гостей приймають. А ввечерi – треба Iвановi коло худiбки поратись, – треба її напувати, на нiч пашi пiдкладати; Мотрi – вечерю варити, дiток спати ложити...

Так i зима мине; на весну красне сонце заграє... I знову в поле та в поле... знову торiшня робота... знову торiшнi клопоти... Та так не один, не два роки: так цiле життя, цiлий вiк... Робиш, щоб було що їсти; їси, щоб здужав робити. Отака-то весела хлiборобська доля!

Отже, хто до неї призвичаївся, тому вона здається веселою й красною... Нашi хутори, села, а часом i повiтовi городи, обложившись родючими полями та ланами, другої долi не знають... А проте – живуть цiлi довгi-предовгi вiки, копаються в ситнiй землi, мов поприростали до неї... Яка земля, такi й люди. Вона сита – й вони ситi; вона голодна – й вони роти пороззявляли... Селянин без поля – старець без рук i без нiг. Поле його годує, поле його втiшає, на полi вiн виростає, на полi часом i вмирає... Поле – що воздух: нiчим би дихати, якби зостався без його!

Важка хлiборобська праця, а ще важче тому, хто її на селi не знає, або не вподобає. Тим-то до неї ще змалечку привчають селяни дiтей, щоб вона здавалась нi нудною, нi тяжкою. Дiти на селi – помiч. Аби зiп’ялось на ноги, – зараз у поле: хай змалку привикає до свого побиту!

У такому побитi бажали Iван з Мотрею своїх дiток зростити-вигодувати. Пiднялись трохи хлопцi, – треба їх до дiла призвичаїти. От i почалось завжденне, на перший раз для дiтвори любе, призвичаювання. Перше-наперше – скотинку пасти, товару доглядати... Тут не треба нi сили, нi вмiлостi: дивись тiльки за худобою, пильнуй свого легкого дiла! Далi – поганяти... Гей та цоб, та цабе! – от i вся невеличка наука погонича.

Хлопцi до всього того кидались з гарячим запалом, а найщирiше брався Максим. Вiн цiлу нiч не буде спати, аби йому найранiш устати, братiв побудити в поле. Зате ж йому найскорiше й надолужало. Двiчi, тричi – зробив що – уже йому й не хочеться, уже йому новинку подавай. Та нi заставити, нi застрахатиi Таку неспокiйну натуру викохав старий дiд, на лихо Iвановi, i загартував її своїми страшними переказами про невмируще завзяття та своїми сердитими закидами про те, як тепер на свiтi сталося... Сiчовi оповiстки про запорозьку вдачу, про запорозьку волю западали в гаряче серце онукове... Як у гнiздечку, таку Максимовiм сердечку, виплодилась воля, про яку дiд переказував; поривала хлопця до сваволi, до невпокою, – кидала од одного до другого, – пекла ненавистю до всього, що гнiтило або перечило, не давало робити, як нам хочеться, як нам задумається... Живi картини з позадавнього-давна виступали в хлоп’ячiй головi: Максимовi хотiлось самому битись, рубатись, розгардiяшити... З ким же його?.. де його?!. Пiшла ходором думка за думкою...

Ось з-за села пiднялася страшенна кушпела. Вихор пiдхопив її високо-високо i мчав прямо на село... Максим побачив – i згадав дiдову оповiстку про боїще з татарвою... То не кушпела кушпотить, то татарва мчиться на наших!.. Крик, зик, галас несеться разом з кушпелою... «Стiйте, братця! – кричить отаман на наших. – Ви, середнi, нi з мiсця, а ви, боковi, – у об’їзд на Сокiльнi Байраки!.. Заляжте там, мов неживi, анiчичирк! – аж поки голосна гакiвниця не промовить: пора!..» Хлопцi помчались, тiльки хвостами конi машуть... А крик та галас все ближча та ближча. Ось уже й татарський баша насамперед їде, з голою шаблею наближається... Нашi схибнулись, – далi... татарюги навздогiн. Крик, галас, шарпанина... Ось блиснула блискавиця, гуконула гакiвниця, полетiв татарський баша з коня сторчака бритою макотирею... «Бийте!.. рубайте!..» – iде лемент з краю до краю. Аж ось i збоку курява, мов чорна хмара, пiднялася: то нашi з-пiд Байракiв поспiшають на виручку... Летять – аж земля стогне. У Максима аж дух захопило: заграла гаряча кров, розбуджена такими думками, – Максим помчався й собi за лавою славних лицарiв... Аж кура встає шляхом, аж iдуть виляски од бою босих нiг по твердiй землi... От i майдан. Максим, як кiнь, басує: то, мов схарапудившись, убiк шарахне; то, як молоде теля, пiде скоком та вибриком... Ляскав батогом, свистить, гукає... Молодий крик розлягається навкруги – й деренчить по вiкнах генеральського будинку...

Бачить Максим – у воротах заманячила страшенна постать заводського бугая. Немов яке страховище, з зложеною в зморшки шиєю, уставленою в землю головою з рогами, з налитими кров’ю очима, висунуло воно з генеральського двору й пiшло повагом, хижо ревучи та завиваючи. Пiд ногами страховища двигтiла земля, дикi заводи реву розлягались по околицi... Максимiв голос здавався цвiрiньканням горобчика проти страшного бугаевого реву... Оже, Максим не злякався. Забув i про боїще з татарвою, кинувся на не-збиту дорогу, набрав груддя повну пазуху i помчався насупроти бугая, ревучи й передражнюючи страшну звiрину... Бугай став, пiдвiв голову, нiби думав розглядiти, що воно, та знову круто повернув шию, й нагнув голову до самої землi, – хотiв копирснути рогом, щоб страху завдати, – та вiд жиру не нагнувся. Тiльки зо зла гребонув страшенно ногою й геть далеко вiдкинув землю вiд себе. Максим пошпурив грудку. Метка рука якраз пiймала серед крутого лоба; грудка розбилась – i пил засипав бугаєвi очi. Знечев’я страховище жахнулося... Залупало червоними очима... пiдвело голову, глянуло на свого ворога – та аж потемнiло... Круто схиливши вниз голову, воно пiшло насупроти Максима. Максим не злякався й тут: груддя залiтало, як тi кулi – одно поперед другим... Воно несло бугаєвi гостинцi то в лоб, то в нiс, то в боки... Страховище нiчого того не чуло: воно навiть не чуло землi пiд собою... Завиваючи, воно йшло прямо на Максима – дедалi скорiше та скорiше...

– Ей, ей! – желiпнуло щось з генеральського двору: – Тiкай, хлопче, бiда буде!