Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

VIII. СIЧОВИК

Велике село Пiски. Розкинулось, розляглося i вздовж, i вшир, i впоперек на рiвнiй низинi, в балцi, а перед самим селом, мов хто борошна насипав – бiлого пiску серед чорної землi. Так, наче хто бiлий килимок прослав, щоб витирати ноги, вступаючи в село. Посеред села стоїть невеличка старенька церковця, трохи перехилилася на один бiк i вросла в землю. Не тiльки покрiвля, де-где й ребра поросли зеленим мохом. Проти церкви, на невисокiм згiрку, величезний палац свiтить дверима-вiкнами... I палац уже, видно, давнiй та ще й запущений. Стiни пооблупуванi – де-где вивалюється цегла; покрiвля поржавiла; у вiкнах шибок не долiчишся. Мабуть, нiхто не живе в тому палацi, бо й двiр нерозчищений – зарiс густою муравою. Тiльки двi протоптанi узенькi стежечки тягнуться через увесь двiр до двох невеличких будинкiв – по один i по другий бiк палацу. Все те осунулось, опустилося... Так виглядали Пiски перед волею.

А лiт за пiвтори сотнi не тiльки цього палацу, а й самих Пiсок i слiду не було. Там стояло невеличке сiльце, або краще – невеличкi хутiрцi розсипались по балцi, як стоги сiна зимою по степу. Мазанок було всього, може, хат з п’ять, а то все – землянки при самiй землi, як могилки, повiддималися. Тiльки один димар нагадував, що то не берлога звiряча, а людська оселя, що берегла людей од звiра i од лихої години. Землянка була з присiнок, схожих на рiв, та з хати – льоху. У хатi була пiч, де можна зварити їсти та погрiтися; одним-одно вiконечко – мале, як оддушина у бджоляниках, виглядало збоку на шлях. Недалеко вiд землянки стояли кружком верби, мов зачарованi дiвчата, а посерединi чорнiла яма, обставлена очеретом. То – копанка для води. Огорожi – нiякої. То тепер тiльки стали городи обгороджувати, а тодi – нiхто цього i в думцi не мав. Зайвої землi лежало неозорно перед тобою й за тобою... Приходь, заори, скiльки хоч – нiхто тобi й слова не скаже. Хiба тiльки сусiднiй пан полковник або сотник подумає: «Ловись, мов, рибко, мала й велика!» Поки там пан налагодиться сплести невода, рибка собi в затишку плодиться, прибуває, виростає... Серед пустих степiв красуються, як квiтники, веселi хутори, присiлки, села; де-где вже, посеред села, й церква бiлiє, – ще здалека горить хрест на сонцi...

Так уродилося багато сiл i хуторiв кругом Гетьманського. Де був колись бiр – стало велике село Бiрки; серед ярiв та байракiв, мов з землi виросли. Байраки – малi й великi; там, де колись на лощинi вовки вили та лисицi нори рили, – красується село Вовча Долина. Тодi заснувалися й Пiски.

Отже, як не давно Пiски настали, що вже почала вивiтрюватись i людська пам’ять про їх настання, та людська пам’ять не сховала того: коли i як оселився в них захожий сiчовик Мирiн Гудзь. Заховала тiльки людська спомка, що цей Мирiн був уже немолодий чоловiк, коренастий, з довгими усами, з закрученим за ухо оселедцем, та що вiн ще довго пiсля того, як оселився, не кидав свого запорозького звичаю – воювання. «Воював, – казав вiн, – з ляшнею, воював з башею, воював з татарвою, а тепер воюватиму – з звiром!» I дивись: скинув рушницю на плече та й потяг подовж поля – скiльки оком взглянеш... Немає день, немає два, iнодi й на третiй не видно. А там – глянь! i несе шкур п’ять або шiсть вовчих.

Отак Мирiн доки воював, доки бився, рубався, поки й сам не набiг на свого звiра, що й його звоював. I нiхто другий звiр той, як Марина Зайцiвна, з пiщанських-таки хуторiв козача дочка.

Йшов якось раз Мирiн з полювання додому. Сонце стояло на вечiрньому прузi, а ще як огнем пекло. Вiтер подихав гарячий-гарячий... «Доходжу я, – каже Мирiн, – до Зайцевого хутора – виморений, змочений потом. Пити – аж душа горить. Коли – зирк! – вискочила ласочка з земляної нори з вiдерцем в руках, та скiк у кружало верб, до копанки! Як забачив я вiдро, то в мене аж закипiло всерединi... Пiду, думаю, нап’юся води холодної... Iду. А дiвчина нахилилась над копанкою, бере воду та стиха спiває... Та таким же то любим голосом, таким важним спiвом – аж за серце хапа... Пiдходжу я... – Дiвчино! кажу, дай лиш води напитися! – Вона глянула на мене – любесенько такта й спiвати годi... А менi вже тодi й пити перехотiлося... В її чорних, блискучих очах втопилася моя згага! Подала вона менi вiдро; нахилився я... «А бодай тебе, кажу, з такою водою... яка мутна та нечиста!» Та вже хотiв був напитися... Вона, – хвiть вiдро... Води – як не було, – тiльки калюжка на землi стала. – Стривайте, стривайте, – зацокотала дiвчина, – я друге витягну! – Та за вiдро, та до копанки... Прихилилась, витягла. Та вже ж i вода! холодна та чиста, як сльоза... Напився я, – трохи чи не цiлiсiньке вiдро видув; подякував, та й пiшов... Приходжу додому. Що за знак... з ума не сходить моя дiвчина: так перед очима i вертиться... Що за нечиста мати? – думаю. – От тобi й напився води!.. Переходить день, – все, одно, що вчора. Минав другий, – не забувавться... Пiду на полювання, – вона менi, наче мара, з-за бур’янiв привиджуэться!! Раз на вовка хука дав; удруге схибив; за третiм разом заряд у пеньок всадив... Овва! зовсiм здурiв...

– Так воно ж, бачу, тiльки на Сiчi добре козакувати, а на займанщинi – хлiб робити! – сказав сам собi та, дiждавши недiлi, i пiшов до Зайця на хутiр. Розказую йому свою пригоду та разом, нiби шуткуючи, й дочку сватаю. Гомонимо собi вдвох... Кликнув Заєць Марину, – старої не було, за рiк перед тим умерла... Отак i так, – каже дочцi: «Сватає тебе Мирiн. Чи пiдеш?» А вона – звiсно, молода, сором’язна: «Не знаю», – одказує... «А хто ж зна?» – питає батько. – Мовчить вона. Так ми удвох з Зайцем випили добре, та й справу зробили... Узяв вiн, та й поблагословив нас. А через тиждень, у недiлю, пiшли ми до попа на Побиванку та й повiнчалися...

З того часу заржавiла сiчова рушниця, злiгся порох, розгубилося кремiння.

Став Мирiн Гудзь поле орати та хлiб пахати, а Марина – сина Iвана колихати...

Серед широких та розлогих степiв, на вiльнiм просторi, вирощував Iвась свою молоду силу. Кров батькiвська, сiчова, ще змалку обiзвалася в жилах малої дитини. Найлюбiшою забавкою було йому будувати та розоряти землянки, вали, окопи, шанцi... Чуючи од батька страшнi приповiстi про вiйни та походи на Туреччину, на татарву, на панiв-ляхiв, – Iвась перекладав усе те в дитячi iграшки. Оце зробить окiп, та й давай його розвертати, буцiм з бою бере... Батько дивиться, смiється. Любо старому рубацi згадати на своїй дитинi свої молодi лiта! Вiн, було, Iвася й пiдохочує: «Ану-ну, синку! учися змалу: на старiсть – як нахiдка буде!»

Зате мати не дуже втiшалася тими страшними iграшками. Iвась у неї був одним один, їй тяжко й страшно було подумати, що, як виросте її одинчик, а тут, – не дай господи! – схопиться яка завiрюха з башею або з татарвою, та замче її ясного сокола бозна за який край свiта, – вона його, може, бiльше й не побачить... Там десь, в чужiй сторонi, серед кривавої сiчi, зложе вiн свою русяву головоньку, а вона, мати, не закриє очей своїй рiднiй дитинi: їх хижi орли з граками повикльовують, голоднi вовки-сiроманцi порозносять жовтi костi... Хiба тiльки зозулька, неутiшна вiщуня – принесе вiсточку, що її син бiдолашний полiг серед чистого поля!.. Важко матерi, таке згадуючи: гiрко та сумно на душi, боляче в серцi – так, наче хто шматочок одриває од його... I Марина падала навколюшки, молила матiр божу, щоб велика заступниця наслала мир на її рiдну сторону i захистила вiд напастi! Жахаючись тої страшної хуртовини, яка тодi часто й густо пiдiймалася, материне серце боялося, щоб Iвась у iграшках, бува, не привчився до неї. I, коли батько тi iграшки пiдхвалював, Марина гримала на батька й на сина, що збив таку кептюгу коло землянки.

А ввечерi, як не спиться Iвасевi, вiзьме мати його русяву головоньку в свої руки, цiлує, милує, i стиха, любим голосом, малює йому картину iншого життя-життя тихого, пахарського побиту: лiтньої працi на своїй добрiй нивi; зимньої лежнi у теплiй хатi, що як повна чаша; серед малих дiток, що одно говоре, друге белькоче, а третє в колисцi мугиче; серед добрих сусiд, що – не дай, боже, хвороби – i одвiдають, i провiдають... не то, що сiчове товариство, котре всюди несе смерть за собою!

Iвась пiсля того хилився на материну руч. На другий день уже вiн не рив ровiв, не копав шанцiв, не висипав окопiв, не брав їх з бою, а ходив собi по городу або по полю та весело виспiвував.

Такi речi разом вривалися в Iвасеву голову. Дитина сама не знала: що робити, кого слухати. Оце батько розкаже про наїзди на Туреччину. На другий день Iвась i воює з нею. А тут мати, увечерi, своїм пестливим голосом нашепче дитинi про любов до всього живого. Iвась кидає – свої боїща та руйнування, любується красою свiтовою, квiтучими рослинами, живлом усяким – пестить козачкiв, сонечко, коникiв, слухає дзвiнку жайворонкову пiсню... Гляне батько на дитину: той Iвась, та не той! – не висипає окопiв, не риє шанцiв, не бере їх боєм...

– А що ж ти, Іване, не береш свого Берестечка? – питає батько.

– Не хочу!

– Чому?

– Мати не велять...