Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

– Выбери красивую девушку...

– Как прикажете, ваше превсходитство!

– Маладую... лет эдак – шестнадцати... Только паскарее!

– Слушаю-с.

– Завтра, што-ли...

– Слушаю-с.

– Ну, ступай!

Потапович вийшов.

А вранцi-рано Кирило Очкур з жiнкою, з малими дiтками проводили до двору, як до гробу, старшу дочку Ганну – вродливу, хорошу дiвчину.

На другий рiк приїздить друга дочка, на третiй – третя.

Хто ж буде вичiсувати, заплiтати їх довгi чорнi коси? Хто стягатиме дiвоцькi керсети? Хто буде вишивати спiдницi, комiрчики, рукавцi?..

Не минула панського хлiба Омелькова дочка Олеся; ходила за меншою баришнею невеличка дiвчинка – сирота Уляна, дочка того самого хрещеника, що генерал, – нехай царствує! – похрестив. В дiвочiй за п’яльцями сидiли Стеха, Маруся; ткала килими Гапка. На другiм кiнцi палацу, у лакейськiй, нудили свiтом без роботи Петро, Вареникiв син, та Іван Шкляр; а перед самою залою, на стiльчику, сидiв, у лiвреї з золотими позументами, Степан Пугач – молодий, вродливий камердинер генеральшин. А в кухнях – скiльки!!

Треба подумати, чим ту юрбу голодних ротiв нагодувати; треба ж їх i зодягти чимсь... А своя сiм’я? Три дочки – як голубочки!! Простому чоловiковi треба розумом розкинути, щоб дочцi скриню придбати. А що ж то за дума морочила генеральшину голеву, щоб надбати добра аж трьом генеральським дочкам? Та чи одна у матерi думка! Не держати ж дочок на висадки: треба й про зятiв подумати. Дiвчата – не росада, щоб їх ховати геть од свiту. Дiвчатам треба свiту, – багато свiту... Треба, щоб i їх побачили; треба, щоб i вони бачили... Треба, щоб було чим згадати молодий, дiвоцький вiк!

Заклекотав генеральський палац... Музика, аж струни рве – грає; у вiкнах свiтла-свiтла! – здалека здається: горить усерединi палац! Саме великий наїзд... Цiле чорне подвiр’я каретами, колясами та повозками заставлено; пiд каретами, позасвiчувавши лiхтарi, грають кучери у хвильки, у трилисника, або в джгута; у стайнi хрумають конi смачне степове сiно.

А в горницях гостей – нiгде просунутись! Наїхали з Гетьманського гусари; завернув старий Кривинський з цiлою меткою старих дочок; не забула й Шведчиха, i вона тут з своєю дочкою-кралею; а коло неї вертиться сотниченко Саєнко, молодий, чорнявий, веселий, танцюристий; тут же й гетьманського колись полковника Кряжа син Павло походжає з сином полковника Кармазином, що приїхав на банкет з молодою жiнкою, аж з самого Ромна... Не тiльки з Гетьманського, наїздили iнодi до генеральшi гостi й з сусiднiх повiтiв.

Генеральша – привiтна хазяйка-хлiбосолка. Кожному скаже ласкаве слово; до одного обернеться з усмiхом, до другого – з повагою, кожному годить, коло кожного ходить... Гостям – привiлля! Хто в карти грає, хто дивиться, iншi балакають то се, то те; там зiбралась купка – розказує, якi тепер ледацюги крiпаки поробилися, уверне й генеральша своє слово про своїх «мазеп». А в гостиннiй панiйки скрекотять, як тi сороки: без сорома кожного на зубах перетирають... У залу дверi розчиненi, у них натовпилась цiла юрба теж панiйок, нiяк пройти... Пiдмiчаючи, хто коло якої дiвчини залицяється, моторнi цокотухи шепочуть одна другiй свої думки про любощi, надiї – про шлюби. А в залi розвернулись танцi на всi боки, аж помiст ходором ходить. Тiльки – круть та верть, круть та верть! Гусари недаром наїхали. По танцях, туди вже к свiту, як прокричать другi пiвнi, – вечеря. Свiтом тiльки роз’їжджаються...

Та так справляють не однi iменини (а й тож-то чотири рази на рiк!): справляють на рiздво бенкет, бенкетують на масницi, на великодних святках. Це великi, проханi бенкети. А так гостi – не минав дня, щоб за столом не сидiло душ три або чотири чужих.

Весело, розкiшно жила генеральша. Не сумували й генеральськi дочки, – бо нiколи було. Та й чого його журитися панночцi – молодiй, непоганiй, з великородної сiм’ї, та й не з порожнiми руками? Правда, чи порожнi в генеральських дочок руки чи не порожнi, – про те самi вони нiколи не думали, не гадали. За них думала мати, а справджували її думку – бородаєвцi та пiщани... Бородаєвцi привозили їй по два рази на рiк «оброки», а пiщани, як тi воли, робили на неї по чотири днi в тиждень, та зносили в двiр курей, гусей, яйця... Чому не гуляти?!

Гуло отак генеральське подвiр’я щось, мабуть, рокiв з п’ять. У старшої дочки почали вже в куточках коло очей складатись ледве примiтнi брижики, похмурнiшав трохи вид... Коли це – приїхав здалека, аж з-за Бородаєва, сусiда-панок, та й оженився на старшiй. Одгуляли весiлля. Пiски зроду-вiку не бачили, не чули такого весiлля! Палац аж ревiв, аж стогнав...

Почин, кажуть, великий чоловiк. Як побачили гусари, що з-перед носа таке добро упливає, та ще дужче зачастили в Пiски. Через пiвроку оддали другу дочку – за старого гусарського полковника.. Осталася на утiху матерi сама менша. Так же й утiхи з неї – нiякої. Меншої дочки генеральша недолюблювала. Не раз бувало, гримає на неї, свариться, i зодягала її бiднiше, нiж старших. Розказували, що менша дочка прогнiвила була матiр: у себе в хатi раз переховала горничну Уляну, котра – капосна дiвчина! – тiльки те й робила, що сердила генеральшу. Скаже грубо, гляне якось дуже вiльно, мов дивиться в вiчi своїй рiвнi. «Яка сама, така у тебе й горнишна!» – докоряє, було, розгнiвавшись на дочку, генеральша. А дочка, на лихо собi, гаряча вдалася: нiколи, було, не змовчить. Пiде в них спiрка та змажка... Не раз материне серце щемiло вiд її гiркого слова.