Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

– Вишь, Афоня, – на што офти хохлики... Знатна, баря, дериi.. Ану, вот таво хахлёнка!

– Какова? – пита старшенький, поглядаючи то на хлоп’ят, то на кацапiв.

– А вот таво – чумазаво!

Панич узяв за оселедчик чорноголового хлопця, що стояв скраю. Той, як яструб, вирвався.

– За що ти скубешся? Дивись – який!!

– Ты... ты... ы!.. – заричали на його бородатi заступники, зцiливши кулаки й зуби.

Старенька, згорблена бабуся, пов’язана бiлою хусткою з намiткою, висунулась з-за других жiнок. Блiда, як крейда, вона крiзь сльози ледве промовила:

– За вiщо ви, паниченьки, знущаєтесь з хлоп’ят!.. А грiшка!

Паничi весело зареготались та й побiгли в горницi. Незабаром прийшов приказ розходитись: бариня з дороги спочивати хочуть! Лави перемiшалися... Потягли пiщани по домiвках, носи повiсивши, понесли неодраднi думки в похнюпленiй головi, невеселе почування в серцi...

Доброго, кажуть, дожидати треба, а лихе – само прийде. На другий же таки день прийшла загадка: зносити Омелькову й Стецькову хату, що прилягали городами до панського двору: нiгде було саду заводити! Знесли хату Омелькову й Стецькову, насадили садок, ставок викопали й риби напустили. Трохи згодом – улиця вузька. Треба розширити – треба урiзати людських городiв! – Урiзали й городiв, розчистили не вулицю, а майдан... – Уп’ять велено: позносити насупроти палацу всi хатки, бо за тими кривобокими хатками немає нiякого виду з панських вiкон! – Позносили й супротивнi хатки, насадили перед двором високих та тонких тополь...

Отак що день – усе новий та й новий приказ, нова й нова вигадка! Щодня камiнець по камiнчику вибивали з людської волi. Кожен час вкорочувався уривок, на котрiм були пiщани прив’язанi до генеральшi, – поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуба брати...

Пiщани довго не подавалися, а все-таки генеральської сили не подужали. Тодi вони кинулись до того, до чого кидається немiчний. Вони налягли на ноги, – давай тiкати! Знiметься оце чоловiк, майне на вiльнi степи Катеринославськi або Херсонськi, або й на Дiн, оселиться, де знає, а через рiк жiнку з дiтками викраде, – переведе туди. Багато тодi накивало п’ятами і одиноких i цiлими сiм’ями... Тодi й поговiрку зложили: мандрiвочка – наша тiточка!

Такi щоденнi безперестаннi мандри дуже ображали генеральшине серце. Вона всiм й усюди жалiлася на невдячнiсть «хахлацкава мужичья», на його грубу, звiрячу натуру. Де ж пак? Проклятi «хахли»-гречкосiї не хотiли пахати ланiв милостивої, великородної панiї Польської, по батюшцi – Дирюгиної! У неї в Бородаєвi все народ «руський» – i той слухав, а цi «мазепи» – тiкали!!!

Оже як не мандрували «мазепи», а все-таки бiльше сотнi сiмей зосталося на розвiд панам Польським, на послугу їх примхам та вигадливим примусам. Генеральський приказ, з нагайкою в руках, зробив до ладу себе дiло. Вiн розiм’яв грубу звiрячу натуру; оббiлував її, як овечку; причесав, пригладив; натворив цiлу ватагу двiрнi; а з завзятих степовикiв понаробив покiрних волiв, котрi вздовж i впоперек переорювали тепер уже панське нив’я та засiвали зерном – на прибуток панськiй кишенi...

А й не трохи ж то треба, щоб її наповнити! Сiмейка у генеральшi, – аби господи! З нею приїхало два сини – опецькуватi, швидкi, як молочнi телята. Через рiк синiв генеральша одвезла у науку, а з науки вернулась старша дочка.

– Гей! Кто там? – гукнула генеральша. У порога, як стовп, стояв лакей, у чорному сертуцi, у манишцi з брижами, при часах.

– Позвать Потапича! – приказала глухим голосом, з протягом.

Лакей вийшов. Незабаром Потапович увiйшов.

– Слушай, Потапич! Вере Семёновне нужно горничную.

– Вестима, нужна, – прогув густим басом Потапович.