Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Непогано й пiщанам. Пiски пiднялися, розкоренилися, розрослися. Весело кидались у вiчi серед широкополого степу квiтучi огороди з вишневими садочками. Чорнi, понурi землянки час од часу все злазили. Натомiсть, помiж зеленою гущавиною колючих груш, плакучих верб, темно-зеленої вишнини, бiлiли чепурнi мазанки, з трьома вiкнами, з пiдведеною червоною глиною призьбою, всерединi – з присiнками, з хижею, а часом, i з кiмнатою. I тини скрiзь калачиком позаплетенi, де-где й з острiшком; i ворота – там i там дощанi; а коло ворiт, мов сторожi, виглядали на шлях довгошиї журавлi...

Мироновi нiчого того не довелось бачити. Як косою, скосила його думка про неволю. Захирiв старий, згорбився, скарлючився... та й умер останнiй сiчовик без одного року ста лiт.

Х. ПАНИ ПОЛЬСЬКI

Бiда, кажуть, не сама ходить, а з дiтками. Перший раз вона затесалась у Пiски з генералом. А так – рокiв, може, через десяток – як з неба впала серед Пiсок вiстка, що генерал умер, а генеральша їде з синами на село жити.

Пiщани спершу не вiрили. Чого вона сюди приїде? Що вона тут забула? Чого тут не бачила?.. Та тодi тiльки пойняли вiри, та й то ще не зовсiм, як понаїздили в Пiски бородатi кацапи. Генеральша, перш нiж сама приїхала, заздалегiдь понасилала з батькiвщини прикажчикiв. Лейба тодi, одпасшись на панському добрi, пiшов на пiднiжний корм...

Понаїздили новi прикажчики та зараз кинулись одбирати мiсце для панських покоїв. Дивились, обдивлялись, мiряли, розмiряли, – та звелiли Блiщенковi та Мотузцi виселитись аж на вигiн. Тi, як почули – руками й ногами! Та трохи не наложили головами... Так вони мусили все своє добро покидати, кинули сiм’ю та й змандрували...

Пiщани таке побачили та й зажурилися. Встала перед їх очима їх будуща доля – сумна, заплакана, без волi, без радостi... з батогом у руках!

Дожидати страшного страшнiше, нiж його переживати. «Що буде? Що завтра буде?..» – кожен думав, лягаючи. А тим часом на сьогоднi роботи було доволi: кацапи розкидали Блiщенкову та Мотузчину хату... На завтра – заложили натомiсть палац. Десь понабували й дерева: такого понавертали, що пiщани аж жахалися... На пiслязавтрього загадали чоловiкам теє дерево обтiсувати. Забрали чоловiки сокири, пiшли обтiсувати...

Незабаром i вродились, як з землi виросли, великi рубленi палати, аж у дванадцять горниць, з погребами пiд низом, з бляшаною покрiвлею. Дивувались пiщани, що така озiя стоїть серед села, оторочилась їх низенькими хаточками. А палац справдi виглядав далеко краще, нiж пiщанська невеличка церковця. Оже вони ще бiльше – не то здивувалися, не то перелякалися, як увечерi бородатий прикажчик ходив вiд хати до хати – загадував, щоб на завтра жiнки були той палац мазати.

– Ой, горенько! Що ж то тепер буде?.. – питали крiзь сльози чоловiкiв жiнки.

– Не що... Треба йти, щоб не було, бува, того, що Мотузцi... – раїли чоловiки.

На завтра рано-рано, чуть зоря, жiнки, заливаючись слiзьми, прощалися з дiтками, мов виходили в далеку дорогу, – перший раз потягли на панщину...

Швидко той палац i обмазали. А кацапи тим часом будували кухнi, комори, сараї, стайню. Не тiльки треба панам десь жити, – треба десь челядь мiстити, провiзiю складати, коней ставити... Треба поспiшати, щоб довгобородому Потаповичу превосходительна й спасибi сказала!

Та й ганявся ж Потапович за тим спасибi! Кидався сюди й туди, сам бiгав за тим i за другим, скрiзь устрявав, всюди вештався, придивлявся, над робiтниками крячкою висiв... Здається, пiщани не дбали так за своїм добром, як Потапович за генеральським. Таке йому смачне те генеральське спасибi!!

Ще генеральша в дорозi, а вже Потапович цiлi Пiски зганяє: муштрує «хохлiков», як треба «гаспажу» зустрiчати.

Аж ось – i сама приїхала...

Збiглись пiщани – козаки й генераловi – дивитись на неї, мов на яке диво. Кацапи порядкували. Козакiв геть попрогонили. А генералових – чоловiкiв вистроїли в одну лаву; жiнок – у другу; парубкiв – у третю; дiвчат – у четверту, а малих дiток – у п’яту. Сивих дiдiв вислали назустрiч з хлiбом-сiллю... «Ось, мов, вельможна, – усе твоє добро припадає...» Потапович так i вчив, щоб сказали... «припадає до твоїх превосходительних нiг!»

Вийшли дiди сивi без шапок, з хлiбом-сiллю... Так батько та мати стрiчають молодих, як тi вертаються з церкви. Генеральша за дорогу дуже втомилася, – сказала, що недужа, не прийняла нi хлiба, нi солi... навiть не глянула на кумедiю... Так i пiшов заряд даромi Пiщани тiльки забачили свою «молоду» ззаду, – високу, суху, як в’ялу тараню, – коли вона вилазила з пишного ридвану та сунула у горницi, злягаючи на руки двох хороше зодягнених дiвок...

Дiти, два хлопчики – старшенькому лiт, може, дванадцять, а меншому з десять, – повискакували за матiр’ю з ридвану та й побiгли мiж народ. Не глянули вони на старих дiдiв, минули чоловiкiв, жiнок, парубкiв... Панськi оченята зразу забiгали по цвiтучому садочку рiзних квiток, що виглядали з-за чорнявих дiвочих голiв...

Оглядiвши дiвчат, перебiгли вони до хлоп’ячої лави. Хлоп’ята стояли без шапок, з низенько постриженими головами, з невеличкими оселедцями. Паничi запитали, що то, полапали рученятами, поскубли злегенька. Нарiзно од пiщан, неподалеку, стояли кацапи – у червоних сорочках, у широких бородах – i смiялися з паничiвської вигадки!