Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

– Ото чорнява, що хреститься?

– Еге ж, еге... Ото вона сама... за жонатого замiж пiшла.

Чує Мотря, та боїться озирнутись: їй чогось соромно, страшно. Вона впаде навколiшки, приникне головою до помосту, – шепче молитву щиру, просить у бога ласки, одмолює свiй грiх – i разом сльози ковтає.

Тодi тiльки люди трохи забули про Хруща, як жнива настали. Свої клопоти, праця, утома трохи зацiпили язики людськi.

Коли це – перед другою пречистою ведуть Хруща у ланцюгах через Пiски. Як зачули люди, то за малим не все село вибiгло з хати, мов на ведмедя, дивитись. «Хрущ!.. Хрущ iде!.. Хруща... Хруща ведуть!..» – викрикують з усiх бокiв по селу. I бiжить на Хруща дивитись старе й мале.

Повели Хруща у Гетьманське; засадили в тюрму за залiзнi штиби; давай випитувати та розпитувати. Пiднялися знову спроси та переспроси... Зовсiм загубила спокiй Мотря: водять її то в город, то з города... А тут – друге лихо: Мотря почула – щось заворушилось пiд серцем...

Помiтили люди – та як у дзвiн задзвонили:

– Чи чули?.. – питає молодиця другу, стрiвши на улицi. – Завагiтнiла...

– Чула, серденько, чула... I скажiть: од такого!!

– Це вже, видно, не перед добром, моя матiнко!.. Чи не кiнець, бува, й вiку швидко буде... Там: торiк хвостата зоря свiтила, а се знов проява якась вирискалась...

– I я кажу: не перед добром таке на свiтi коїться! Та як пiдуть отак цокотати, – не переслухаєш. А пiд недiлю або свято збереться де-небудь чоловiкiв купа, надiйдуть жiнки, парубки, дiвчата – назбирається чимала юрба людей, то й давай перетирати на зубах у сотий раз того чудного Хруща. Аж ось – не знать звiдкiль узялась на селi чутка, що вiн нi Хрущ, нi Притика, а прямiсiнько-таки Iван Вареник – крiпак пана Польського, що панував у Пiсках.

Така чутка збила з пантелику судових i громаду. Що з ним робити? Як тепер його судити? Кинулись до пана, – пан одсахнувся: робiть, мов, з ним, що хочете, як знаєте... Тодi громада розв’язала дiло. Як голили хлопцiв у москалi: «У некрути його!.. лоб йому! лоб!..» – закричала громада. Поїхав голова у Гетьманське, пiшов, куди треба, однiс, що годилось – i «перевертня» прямо з тюрми повели до прийому. Заголивши лоб, перевернули його ще вчетверте – i став вiн з Вареника Хрущовим. Незабаром його кудись погнали, – та бiльше вiн нi вертався, нi озивався.

Оддали Остапа в москалi перед покровою. А так, перед пущенням, породила Мотря сина, – та ще й породила неабияк. Роди були тяжко труднi: потугувала ними Мотря два днi й двi ночi, не своїм голосом викрикуючи... Що вже не робила «довгоп’ята баба»-повитуха, – нiщо не помагало. Ледве Мотря на той свiт не переставилась. Уже й не кричала й не стогнала – лежала мертвою колодою... Аж на третiй день «господь її помилував»: серед тихого плачу Орищиного почувся голосний дитячий крик...

– Єнерал!.. – зрадiвши, скрикнула «довгоп’ята баба».

Оришка пiдняла руку, перехрестилася... Мотря важко зiтхнула – i розкрила сплющенi очi... Хату обняла тиха одрада.

Як же почули люди про такi роди, – знову загомонiли. Пiшло знов по селу шушукання, глум, таємнi страхи... Дiйшло до того, що нiхто вже Вареника не щитав i за чоловiка, а так-таки за самiсiнького куцого... Дехто помiтив i невеличкi рiжки на головi в його, як стригли в прийомi. А Кирило Кнур – недалечкий сусiда – Христом-богом клявся, що як купались з Остапом укупi, то й хвостика бачив... Не при хатi згадуючи – куций, та й годi!

А тут ще дитинка знайшлася, та ще при таких родах!..

– Щось воно таки непевне, моя матiнко!.. – цокочуть жiнки, похитуючи головами.

I не одна й не двi нарошне забiгали в хату до Мотрi – довiдатись: чи немає на йому яких ознакiв? Одна якось забачила на лiвiм колiнцi невеличку родимку... «Оце ж воно й є!» – подумала та мерщiй з хати.

– А що? – стрiва її кума.