Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

– Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, якi то лихi дiти: б’ють тебе, малого, зобижають... Не ходи!..

Утишиться трохи Чiпка, сяде на колiнах у баби, або приляже головкою. Щоб забавити дитину, почне йому баба казочку про рябеньку курочку або про горобця – доброго молодця... Чiпка слухає – й дума: «I чого отой дiд з бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?.. I чому тiй билинi зразу не поколихати горобця – доброго молодця?!.»

Дуже любив Чiпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз хлоп’я рiвняло казку до життя, а життя до казки – i само собi мiркувало, дивувалося... В казцi звiрi та птицi те саме й так само говорять, як i люди... А так – птицi щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають... I нiхто не знає, що вони кажуть... «А добре б – дознатись: що то каже скотина, як iде ревучи з поля додому? яку пiсню спiває пташка в лузi?.. I чого – однi пташки так гарно щебечуть, а от горобцi – тiльки цвiрiнькають?! I про що то розмовляв травиця мiж собою, коли, мов жива, шелестить малими листочками!..»

– Чи воли, бабусю, говорять?.. – питає Чiпка в Оришки.

– Бог їх зна, сину... Кажуть би то, що говорять.

– А птицi?

– I птицi говорять...

– Як же вони говорять? Про що вони говорять?.. – допитується.

I розказує баба, як умiє, про все те Чiпцi. «Скот, мов, нiколи не реве без нужди... як вертається додому та реве – то вiн радiє, що скоро дома буде, та спочине... А може, голодний, то поїсть, пiдживиться... А птицi щебечуть так, як сам господь дав: однiй сказав гарно щебетати, а другiй – нi. От соловейко – як гарно спiває? Вiн був колись людиною, та став пташкою...» Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх дiток, – сина й дочку, – що вбили її мужа-ужа... Синок каже: «Не вбивай, сестро!» А сестра не послухала – вбила. За те мати й прокляла їх. Синовi ж каже: «Лети ти, сину, сiрим соловейком та щебечи людям i пiзно й раненько: щоб тебе люди слухали – й не наслухались! – А ти, – каже, – дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городiв викидали!» – От син полетiв соловейком, а дочка стала кропивою... То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха – так гарно! А кропиву завжди виривають, як погане зiлля, – щоб i городини не глушило, й людей не жалило!

Такi казочки бабусинi, при самотньому життi, одсторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в головi думку за думкою, гадку за гадкою... Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душi пiдiймали хвилю горою – з самого споду до верху... Як рiй той, гули в дитячiй голiвоньцi; як завiрюха, крутились, вихорились... Од билинки перелiтали до птицi; од птицi до скотини; од скотини до чоловiка – поки не засягали всього свiта! I здавався вiн йому увесь живим, балакучим. I скот, i травиця, i навiть камiння – все те мало свiй говiр, свою мову, – тiльки вимовляло якось iнакше... А колись усе те було – люди, i все балакало однiєю мовою... А тепер – нiяк i довiдатись, що то за розмова!! А через вiщо?.. Через людей... Все то виннi люди! То вони так наробили. Вони i в травицi, i в пташки, i в худоби – одiбрали людську мову!

Вони людей – своїх рiдних – повернули в усе те... I за людей жалкував Чiпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими... I прокидалася невеличка злiсть у його невеличкому серцi, росла виростала – i сторонився вiн людей далi та далi... Та й люди його не жалували.

– Бабусю! – питає раз Оришки. – Чи в мене батько був?

– Був, сину.

– Де ж вiн тепер?

– У москалi пiшов.

– Бач, а хлопцi казали, що в мене батька не було... байстрюк! – кажуть.

– То – дурнi хлопцi!

– А хiба що?.. Що то воно – недобре що?

– Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його з голови... То тiльки злi дiти так кажуть...

– Я не буду злий, бабусю!.. – одказує Чiпка, – та й задумається.