Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Грицько й тому радий.

– Ми з ним пасли вiвцi. Вiн парень добрий, та тiльки чудний собi. А тепер, кажете, зажив? От i добре!

Витрудив Грицько руки ту весну й те лiто; а восени вернувся з своїми в Пiски.

Як тiльки прийшов, зараз кинувся вишукувати грунту. Тодi їх не труднацiя була купити: козаки, почувши за кубанськi пустошi, що казна оддавала виселенцям, шарахнули на Кубань. Грицько швидко купив величезний огород з новою хатою, з повiтками, погребом, колодязем. За все те щось пiвтори сотнi, чи що.

Купивши грунт, почув себе Грицько зараз iншим, немов на аршин вирiс, на корх потовщав. I люди заговорили в селi: «От парубок! от хазяїн!» Батьки та матерi гострили на його зуби, як на корисного жениха, усобливо убогшi. Та Грицько тепер зовсiм iншими очима дивився на людей: до багачiв горнувся, а на голоту дивився згорда.

Мiж парубками вiн поводивсь звисока. Як же лучалося йому вийти на вулицю або пiти куди на вечорницi, вiн зараз пускав їм ману в вiчi. Де, мов, ви бували? що видали? Що ви знаєте?.. Ось як я був... отам i там!.. Та iнодi почне верзти таке, як той москаль, що вернувся в рiдне село по бiлету. Хлопцi слухають, уха розвiшавши, роти пороззявлявши. А вiн – таке плете, що й на голову не налiзе! Правда, дiвчата, постерiгши вiдразу такi баляси, по своїй жартiвливiй натурi, часом i геть-то смiялися з його, пришивали квiтки йому прилюдно; а проте на самотi кожна думала: «От би за Грицьком бути! Хата є, огород є, та й грошенята, мабуть, водяться... не треба б на перший раз дуже й працювати... От би добре!»

Оже Грицько, хвастаючи своею бувалiстю, пишаючись своїми достатками, сам тепер думав не про убожество. Йому бажалося до свого добра приточити ще й жiнчине, щоб вийшло одно та велике! Отак помiркувавши сам з собою, – засилав вiн старостiв до найбагатшого козака Лози, котрий щороку посилав в дорогу паровиць по десять за сiллю та за рибою. Так же й Лоза Грицькової натури. Вiн думав мати зятем не простого козака, не такого, що колись у драних штаненятах за вiвцями бiгав.

– Ще моя дочка небагато хлiба переїла, сидячи дома, – одказав Лоза старостам.

Це трохи збило пиху Грицьковi, осадило його наниз. Вiн притих, присмирiв, навiть зайшов якось раз до Чiпки, котрим став був гордувати, – та не застав дома.

Оселився Грицько на зиму в чужiй сiм’ї, в котрої купив город з уговором, що вони житимуть до весни у проданiй хатi. Пристав у сусiди, хоч i в своїй хатi, та й почав роздумувати: яку собi жiнку брати. Хочеться й багачки; хочеться, щоб була й уродлива... Довго вiя мiркував собi, перебирав у думцi всiх дiвчат на селi, – та сам незчувся: як i коли закохався в сусiдчину наймичку – веселу, моторну й робочу дiвчину, хоч i невелику красулю.

Христя – так її звали – зосталася малою пiсля батька-матерi. Родичi, iцо можна було, рознесли; осталося тiльки днiв на п’ять поля, та й тим орудував дядько, у котрого спершу вона й жила. Як пiднялась на ноги, бачить: скiльки не роби на дядька, нiчого собi не придбаєш. Так вона кинула дядька, а сама пiшла в найми. Перепелиха, заможна козачка-вдова, що жила недалеко од Грицькової хати, наняла Христю. Зажила вона з Перепелихи, як у себе дома. Перепелиха була вже стара людина, добра, жалiсна. Вона жила великою сiм’єю – з дочками, сиротами-онуками, за котрими треба було приглянути, нагодувати, напоїти. Христя – молода, весела, щебетуха, працьовита дiвчина – дядина ще змалку не давала ногам та рукам її одпочивку, призвичаїла до роботи. Хазяйка уподобала наймичку, а наймичка – хазяйку. Збоку дивлячись – Христя не наймичка, а дочка рiдна.

Так оця-то Христя, низенька, чорнявенька, не дуже хорошої вроди дiвчина, якось ненароком запала Грицьковi в серце. Забув Грицько про великий посаг, який думав затягти за жiнкою; годi думати про якусь незвичайну красу, – давай лицятися та женихатися з Христею... Недовго й тяглися її любощi: пiсля водохрестя заслав Грицько старостiв до Христi, а через тиждень нашi молодi й побралися.

На весну одiбрав Грицько в дядька Христину землю, купив парку бикiв та корiвчину за останнi грошi, якi заробив, плоти розбираючи, очерети б’ючи, та й став тую землю орати, спрягшись з таким же, як i вiн, небагатим козаком-сусiдом. Зажив Грицько тихим пахарським життям, хоч не таким, яке йому за парубоцтва думка висновувала, а все-таки гаразд – так, як i люди.

З жiнкою Грицько жив мирно, люб’язно: нi лайки, нi сварки не чула їх простора, весела хата. В буднi – обоє вони працювали; в свято – ходили вкупi до церкви; по обiдi – спочивали або куди в гостину ходили, або в себе гостей приймали... I стали вони мiж людьми поважними хазяїнами, чесними, робочими людьми, добрими сусiдами, навдивовижу парою...

– От з кого берiть, дiтки, примiр, як у миру жити! – не одна, не двi матiрки радили своїм дочкам з зятями або синам з невiстками: – з Грицька та Христi... Вiн зостався сиротою й вона сиротою. А що з них вийшло? Чесною працею он скiльки надбали! Чесно вони й поживуть його... у миру та в ладу, як брат з сестрою... нiхто з них i не замутить... Одна в них думка, одна рада... Отак, дiтки, треба на свiтi жити!