Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Пожовкло в Мотрi у вiччю, заколихався свiт, пiшло все ходором... Не пам’ятала вона, як опустилась на лаву – так не роздягнена, не розбута – i впала опукою. Сльози, як горох, полилися з очей.

– Чого ти, дочко? Чи, не приводь господи?.. – Оришка не доказала. У неї в думцi пробiгла смерть Останова.

Мотря не озивалася; плакала мовчки. Оришка пильно дивилася на неї. Серце почуло якесь лихо; перед очима вже стояла бiда... В Оришки затiпались челюстi, забiгала по виду мишка.

– Та кажи!.. чого ти плачеш? – аж скрикнула вона. Мотря утерла рукавом сльози й простогнала... А далi натужилась i, схлипуючи, перериваючи слова, стала казати: «О-о, боже мiй!... недурно вiн все сумний був... мовчав... журився... та все через сон про Дiн викрикував... про Хiврю та Грицька... Недурно ж це воно!.. Ой, пропала ж моя голiвонька бiдная!..»

– Що ж там таке? кажи вже, не мороч моєї голови! Про яку це ти Хiврю плещещ?

– Про жiнку того сучого сина, щоб йому... нi добра, нi життя!..

– Кого?

– Остапа...

– Чи ти не збожеволiла, дочко?

– Поневолi збожеволiєш, коли таке...

– Мотре! не тумань ти моєї голови: розкажи по-людськи – що там таке?

– Отой волоцюга, блудяга... покинув на Дону жiнку з дiтьми... приплiвся сюди на мою голову... Господи! i за що ти мене отак караєш на сiм свiтi? – скрикнула Мотря i знову залилась сльозами.

Тепер тiльки Оришка розiбрала своє лихо. Образа, гора тяжкої образи дочки, людськi поговори та смiхи, – все разом пiднялось у головi матерi, налягало їй на старе серце важким жалем... Вона глянула ще раз на Мотрю, поступилася назад, простогнала, сiла мовчки на пiл, узявшись холодними руками за крайню дошку, щоб не впасти. Старе тiло тремтiло, колихалося, стара голова не здержувалась на в’язах – хилилася на груди. Оришка болiсно пiднiмала її i тяжко стогнала... Мотря не переставала плакати. Гiркий її плач, стогнання матерi зливалися вкупу, носилися по хатi, слались по бiлих стiнах. I темнiли вони для дочки й для матерi; здавалась темною хата, й свiт що вривався у вiкна, чорнiв у вiччю в них... I стояла в темнотi тiй ще темнiша доля їх – чорна, темна, страшна, з худим, з’їденим нуждою лицем, з злими од голоду очима... Таке лихо скоїлось перед обiдом. Страва давно стояла у печi: ще як у волость iшла Мотря, то засунула, щоб упрiвала. Тепер нiхто й не згадав про неї. Горе без страви нагодувало обох. Нiхто з них не кидався до печi. Обидвi навiть забули про обiд.

Так день настав, так i минув. Одходячи на спокiй, сонце обдало землю блискучим промiнням; земля на прощання усмiхнулася – i потемнiла. Спустилася нiч; викликала собi на втiху зорi; викотився з-за гаю мiсяць – i став оглядати околицю... Усе кругом спало, мов зачароване, в тихiм забуттi теплої ночi, – не спав тiльки один соловейко, виспiвуючи в зеленiм садочку свою любу пiсню, – та не спало ще лихо в Орищинiм та в Мотринiм серцi... Завело i воно свою пiсню – гiрку, журливу, безнадiйну... I не розходилась та пiсня по свiту, не окликалася луною в лузi, як соловейкова, а, як важкий камiнь, налягала на душу, морочила голову цiлим роєм темних гадок, пекла серце нерозважною тугою... Мотря й Оришка не спали, не плакали, – тiльки то одна, то друга зiтхала... I вiдкiля це лихо взялося? i чого воно до них вчепилося? чим була Мотря Остаповi?.. чим вона тепер осталася?.. Мотря й Оришка роздумували, розгадували... Жiнка жонатого чоловiка? покритка-дiвка?.. Нi жiнка, нi дiвка, а замужня вдова... Грiх перед богом, – чим його замолити? Сором перед людьми, – чим його змити?.. А ще ж, може, i каратись за це прийдеться – хоч не на сiм, то на тiм свiтi... Непевний той Остап, – вiн щось лихе, страшне... Страх справдi пiсля таких думок закрадався їм в душу – i вони обидвi тихо молилися.

Як не мучились вони цiлу ту нiч, що вже не думали, а все-таки не видумали нiчого для себе утiшного.

Не вигадали поради й волоснi. Судили, рядили – та окружному, а окружний– та губернаторовi. Пiшли писати та одписувати...

Незабаром наїхало в село чиновного панства.

Питають-розпитують, пишуть-записують. Натерпiлася страху Мотря од тих хитрих спросiв та переспросiв; набралася горя Оришка, глядя на свою дитину.

А в селi – тiльки й мови, тiльки й речi, що про Хруща. Наче все на свiтi для Пiсок провалилося, один Хрущ зостався, а через Хруща – й Мотря... Хто її зроду не знав, – став допитуватись: де вона й що вона. Не можна Мотрi нiкуди очей показати, щоб на неї пальцями не тикали. Вийде Мотря на вулицю, – малi дiти слiдком за нею; порається Мотря на вгородi, – бачить: двi жiнки стоять коло тину, дивляться на неї й перешiптуються. Немає Мотрi спокою i в церквi: i там її не спускають з очей.

– Ото... ото вона! низенька, чорнява... чорним платком голова пов’язана, – чує Мотря позад себе в бабинцi.