Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Трохи перегодя знову питає:

– А чого ж мiй батько пiшов у москалi? Навiщо вiн покинув матiр?

– Люди оддали.

– За вiщо ж вони оддали його?

– Так треба було... Виростеш, сину, тодi все сам збагнеш, а тепер ще не годиться тобi розказувати.

– Чому, бабусю?

– Так. Малий ще ти дуже...

Така розмова велась у них не вряди-годи. Чiпку все зачiпало, все торкало. Вiн про все баби розпитував. Баба розказувала, їй любо було одкривати свiт його очам, – утiшно думати: з якою натоптаною головою виросте її онуча.

Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чiпчину голову усе, що заховала її шестидесятилiтня пам’ять. А Чiпка не брав – гарбав усе те!

Оце було лiтком, як зайде вже сонце й спуститься вечiр на землю, вийде баба з Чiпкою з хати (бо в хатi душно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мотрi з роботи. Оришка сяде, а Чiпка – коли сидить, коли лежить... Та отак собi й давай розмовляти... Чiпка бiльше слухав, – iнодi й засне, слухаючи бабиної мови, що як струмiнь тихо журчала... А iнодi й сам розщебечеться... Уже й нiч настала: засвiтили зорi, замиготiли, заiскрили... Задивився Чiпка на небо.

– Що то, бабусю? – указує на зорi.

– То? – Зорi.

– Що ж то за зорi?

– То – янголи дивляться! У кожного є свiй янгол: то-то вiн i пильнує за душею, стереже її, щоб, бува, що лихе не спiткало. Отож – як зiрочка покотиться, – то душа переставиться... Душа переставиться – i зiрочка покотиться – щезне...

– I моя там, бабусю, є зiрочка? й ваша? й мамина?

– I твоя є, й моя, й мамина.

– А де ж моя, бабусю? – пита Чiпка, положивши голову на бабинi ноги й не спускаючи очей з цiлого рою зiрок, що, здавалося, ворушилися на темно-синьому небi.

– Бог його знає, сину!. Чоловiковi туди не досягнути... То боже дiло, то вiн i знає...

– Ай бог там?..

– Там, сину...