Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

– А бог його знає – чому... Не знав. – Вiдколи пашпорта не перемiняв! – не випускаючи з рук паперу, дивувався голова.

– Та там мене й по цьому всюди приймали.

– Гм... Що ж тепер, Василь Васильович, будемо робити? – пита голова писаря.

– А що? Треба громаду збирати; та хай поставить громадi могоричу, то, може, й дiло буде, – одказав писар. – А то, як бродягу якого, ще в тюрму запруть.

– Здiлайте милость, – каже, кланяючись, Остап, – уже поклопочiться! Я вже вам, коли так не маю чого дати, то хоч одслужу за те.

Писар тiльки покрутив свого рудого уса та разом з головою й пiшли у другу хату.

Через три недiлi Остап косив у писаря сiно. Та такий з його косар: такий жвавий, такий робочий – невтомний! Усьому лад дає, усiм перед веде – отаманує. А через мiсяць йому об’явлено, що тепер вiн пiщанський громадянин – козак, Остап Макарович Хрущ.

Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени прямiсiнько й почвалав у город найматись. Недовго й мiсця шукав: зараз жид злебенив його та й заправив у поштарi.

Добре Остаповi. I одежа й хлiб жидiвський, i плата добра, та й од проїжджих перепада. – Послужив вiн рiк, а на другий уже грунт i хату купив. Якраз на край села, на белебнi, стояла собi осторонь чиясь сирiтська пустка: необмазана, невкрита, город не обгороджений, звiсно – сирiтське, та ще й за селом.

Купив Остап хату, та, не довго думавши, й шле старостiв до Мотрi Жукiвни – бiдної, некрасивої дiвчини, уже таки й лiтньої, що жила в сусiдах, удвох з старою матiр’ю.

– А що ж, Мотре, – каже їй мати, – iди! Хоч хата своя буде; хоч не тинятимешся на старiсть, як от я, стара...

– Та чи йти, то й iти! – одказує дочка. – I так натерпiлись усього!

Обмiнили хлiб, а в недiлю й весiлля заграли.

Як уступила Мотря в свою хату, то немов знову на свiт народилася. Чепурить її, прибира. Дiждали весни, – город одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббiлила; призьбу жовтою глиною пiдвела; коло хати вiником обмела. Чисто кругом – любо глянути, i огородина зеленiє...

Та й тiльки ж то, що огородина своя, а бiльше землi – нi ступня. Приходилось у чужих людей косити, хлiб заробляти, спини не розгинаючи, спочивку не знаючи... Оже як не працювала Мотря з Остапом та з Оришкою – старою своєю матiр’ю, а все бiдно жили. Iнодi зимою нi з чого було й галушок зварити, – приходилось сухим хлiбом давитись...

Остап – спершу був повеселiв: такий балакучий, такий щирий, – Мотрю жалує, коло тещi ласкавий; а далi – все хмурнiшав та й хмурнiшав. Стала нудьга виглядати його очима, журба невимовна гнiтити його душу i серце... Ходить бувало восени або зимою по двору, опустить на груди голову та за цiлий день i слова не промовить нi до кого...

Так минув рiк; минає й другий; а вони – всi тройко (дiтей не було) – похмурi, невеселi... Немає долi – немає й радостi!

Лягла зима. Падав дрiбний снiг, як бува в холод: буйний вiтер крутив заметами й вив, як звiр у лiсi, у димарi Остапової хати. Нiч уже спустилася на землю. Мотря й Оришка сидiли на полу; перед ними на стiльчику неясно блимав каганець – от-от збирався погаснути. Вони пряли мовчки; кожна про себе думала якусь тяжку думку. Остап лежав на печi... Тихо, – тiльки веретена сюрчать!..

– О-ох! – важко зiтхнув Остап. – Обридло вже менi по цих краях горювати, – промовив вiн, наче сам до себе. – Дiжду весни, пiду на заробiтки. Там, може, знайду добре мiсце, то й вас переведу...

– А як же не найдеш? – на це йому Мотря.– Лiто втратиш... а я одними руками що тут зароблю?.. – додала вона журливо й скривилася.