Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

– Та вже ж ви тут з матiр’ю то сим, то тим боком настягаєтесь на зиму... А я, коли що, то там i зазимую. Так менi тут остогидло!

Дiждали весни. Порадився Остап з жiнкою та з тещею, узяв пашпорт, пiшов собi. Мотря з старою матiр’ю зостались самi собi на хазяйствi.

Вирядили Остапа на Дiн у великий пiст, а так – к зеленiй недiлi – приходить з Дону бумага: чи є, мов, у вас такий i такий козак Остап Хрущ? i де вiн у вас узявся? Що тут вiн прозивався не Хрущ, а Притика... що вiн кинув у нас жiнку й троє дiтей, пропадав був – не знать де – три роки без малого... А ось тепер – у пашпортi вiн уже Хрущем пишеться, та ще й жонатим. Що се воно за знак? з якої це речi така плутаниця?..

Так оце запитувала якась Донська станиця Пiщанської волостi... I задала ж роботу волосним оця несподiвана бумага!

Як прочитала її козацька старшина, то голову й руки опустила.

– Оце так! – скрикнули в один голос i голова й писар. – Буде ж тепер вiд окружного... I як-таки повiрити такому волоцюзi?! Прийшов – чорт його зна й вiдки, сказавсь – бiс його зна й ким; а ми – на тобi, та цить! – i лапки поклали... Окунiв небiж, та й Окунiв, – нестеменне Окунiв... Чому не прийняти?.. Аж воно – он який небiж!!

– Егеж... Недаром я казав, – вибрiхувавсь писар, – пiдождемо трохи, спишемось... Не послухали?..

– Що ж тепереньки робити? – мов не чув, питає голова в писаря.

Той мовчав, потупивши в землю очi. Видно було – щось пригадував.

– Недурно менi сю нiч чорна собака снилася. – похваливсь голова. – Жiнка одгадувала: напасть... так воно й є!

– А менi руда свиня, – увернув писар. Порадившись, мерщiй послали за Мотрею десятника. Мотря прийшла.

– Чи не розказував тобi чоловiк чого про Дiн? – стрiли її волоснi.

– Нi, не розказував, – одказала Мотря, здивувавшись такому питанню. – А що там? Хiба яка чутка прийшла?.. – запитала вона зляканим голосом.

– Так i так – кажуть; таке й таке диво...

Як почула таке Мотря, то й лиця на їй не стало: поблiдла, як крейда, затряслась, як лист на осичинi; хотiла щось сказати, та не вимовила й слова, – тiльки раз по раз тяжко зiтхала, i якось чудно дивилась мутними очима...

– Чого ти здихаєш? – гримнув на неї голова. – У чоловiка навчилася?.. Той теж, як прийшов, то такого Лазаря скорчив... Проклятi! Через вас на Сибiр ще пiдеш...

Мотря нiчого не одказала, – тiльки жалiбно дивилася. Коли б хто заглянув тодi в її душу, – що там робилося! Якби зазирнув у серце, – що в йому поверталося!

– Iди собi! – гукнув голова, бачачи, що в неї й рiч вiдтяло.

Мотря повернулася, вийшла. Iшла по вулицi, – не бачила свiта перед собою; прийшла додому, – як п’яна, мов чмелена...

– Що там, дочко? – стрiла її мати. – Чого тебе кликали?