Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

– Так... А волость же ваша далеко?

– Волость? – глянула жiнка на його й, перегодя трохи, одказала: – на тiм боцi села. От як пiдеш сiєю улицею, та й вийдеш прямiсiнько. Спершу будуть гамазеї, а там – зараз i волость.

– Ну, спасибi вам. Прощайте.

– Щасливо.

Пiшов собi чоловiк тою тропою, що розказала жiнка. А жiнка й парубок ще довго стояли – дивились услiд, аж поки не скрився захожий з очей у кривiй вулицi.

– Ти не питав, Грицьку, – тодi жiнка до парубка : – хто вiн такий? навiщо йому Окунь?

– Нi, не питав.

– Гляди, лишень, чи не родич який... Там у його, в Донщинi, багато, кажуть, всякої рiднi... Там i брат його жив. То чи не по худобу бува, прийшов i сей?!

– Бог його зна.

– Треба б дознатись, Грицьку. Чи не збiгав би ти, слiдом за ним, у волость та розслухався б: що воно за чоловiк.

– Добре, мамо, – каже парубок. I обоє пiшли в хату.

Жiнка справдi догадалася навiщо захожому здався мертвий Карпо Окунь. Той, що розпитував, об’явився в волостi небожем Окуня – Остапом Хрущем, що лiт, може, з п’ятнадцять як пiшов на Дiн. Уже його й з ревiзiї викинули, не тiльки з думки. Тiльки старi люди пам’ятали ще – коли бородатий та бiлий Окунь виряджав на Дiн до дядька свого хлопця-небожа. А тепер оце вiн назад повернувся й просився в пiщанську громаду.

– Чого ти звiдтiля вернувся? – пита його голова, – хiба там недобре стало жити?

– Та трудно вже й там, – кланяючись, каже Остап. – Не тi тепер порядки пiшли: багато вже й там нашого брата... пропадає...

– А тут хiба краще? – пита писар.

– Та все ж, бачте – рiдна сторона.

– Як же ми тепер тебе приймемо, що в тебе нi виду нiякого, нiчого? – знову голова.

– Та в мене ось є старий пашпорт. – Та, витягши з гамана шматок засмальцьованого паперу, з обтiпаними краями, й подав головi.

Подивився той на папiр, розправив, прочитав – i знову зложив.

– Що ж з сього?! – каже. – Чому хоч ти не обзивався, як ревiзiя писалась?