Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Лiт за двадцять до крiпацької волi, з того самого Ромоданового шляху, яким iшов парубок, у село Пiски вступав якийсь невiдомий захожий. Видно – з далекої дороги. Сорочка на йому чорна; штани вибiйчанi, пiдсуканi аж до колiн; за спиною вiрьовкою навхрест перев’язана одежа; через праве плече, на палицi перекинута торба – мабуть, з харчю, та пара шкапових чобiт. На взiр – чоловiк середнiх лiт. Чорнi, як гайворон, уси починали вже по краях рудiти; борода стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачила скiска.

Iшов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всi боки. Сказати б – з заробiткiв, коли б не така рання пора. А то тiльки що весна настала. Постiкали води, зазеленiли трави, зацвiли садки, городи, сонце ще не пекло, як серед лiта, а приязно сяло та грiло.

Дiйшовши до одного двору, де серед нечистого городу влiзла в землю старенька хата, захожий став. «Оце ж мов, бачся, й Окунева хата!» – каже вiн сам до себе. На той час з низеньких хатнiх дверей вийшов молодий парубок.

– Здоров був! – обiзвався до його захожий.

– Здоров.

– Чи це Окунь живе?

– Який Окунь?

– Карпо Окунь, старий дiд.

– Нi: це Лимар, а не Окунь.

– А де ж Окунь?

– Та який Окунь?

– Дiд старий, що з бородою ходив.

На їх розмову нахопилася з-за хати старенька жiнка. Видно, поралась коло городини, – бо очiпок подався трохи набiк, лице в поту, руки в землi.

– Та кого ти, чоловiче, питаєш?

– Окуня Карпа.

– Е-е-е... його вже давно й слiду нема... Знала я того Окуня, знала... Уже, мабуть, лiт з десять буде, як помер... А тобi ж навiщо вiн?

– Та треба... Так умер, кажете?

– Умер, умер.

– Та хто ж пiсля його зостався?

– Та хто ж, пiсля його зостався?! – каже жiнка, задумавшись... – Зосталася Ганна-небога, що вийшла за Соломенка. Та й та уже вмерла. Оце ми у неї й дворище купили. Та ще зостався Грицько – був йому якийсь далекий родич... торiк його у некрути взяли. Та, здається, вже й немає нiкого такого...