Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Як стрель стрельнув у дiвчину. Сплеснула в долонi, зареготалася та й помчалася буйними житами... Далi – вискочила на зелену луку, що красувалася польовими квiтками; потiм – повернула круто налiво, почесала яриною; як бiлочка на деревину в лiсi, так вона збiгла прудко на згiрок; стала, перевела дух, озирнулася; осмiхнулась; махнула правою рукою: «сюди, мов!» – та наче мана яка, спустилася вниз – i скрилася за горою.

Парубок нi з мiсця. Стоїть та дивиться вслiд їй ще дивнiшими очима – мовби переглянув через гору!.. У вухах його ще вчувався її голос свiжий, тонкий, її смiх молодий та дзвiнкий; перед очима, як та причуда, манячила її постать метка, жвава; йому усмiхалося її личко, бiло-рум’яне, з ясними очима, з чорними бровами; уся вона, з зеленою корсеткою, з червоною спiдницею, привиджувалась йому, як жива!.. «Що це? – думав вiн. – Чи справдi, чи вважається?.. I вiдкiля б це?.. чи не москалiвна?.. Так же, казали, у москаля дочка вмерла... гм... мов, бачся, на хуторах нiкого такого й немає... Хiба Хоменкова? – так же не близий свiт од Хоменкового хутора сюди телiпатися... А видно – хутiрська: на селi, окрiм попiвни, здається, нiкого пiдхожого... Оже й не попiвна: попiвну я знаю – попiвна не така, та й не пiде за п’ять верстов од села... Чия б же це?..»

Не розв’язавшись з такою думкою, вiн вийшов на згiрок – подивитись, куди пiшла дiвчина. Було вже пiзно. Дiвчини не видно, – тiльки зеленiли то там, то там, обложившись полями, хутiрськi, сади, як розкiшнi квiтники, а мiж зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь бiлiли чепурнi хаточки. Парубок постояв на згiрку, помилувався красою околицi, задивився на один хутiр, на другий; пригадував хазяїнiв їх, перебрав у пам’ятi їх дочок, – та, теряючись в догадках, i повернув назад – додому.

Iшов вiн такою ж тихою ходою, як i сюди, а може, ще й тихшою, – та все думав та думав... А в серцi – почував вiн – прокидалось щось невiдоме, чудне: i важко мов, i легко, i сумно, й весело, i хочеться спiвати, й, хочеться плакати... Сльози не ллються, а вголос рветься; несподiваний сум обiймає голову; думка думку гонить: нiгде пристати, нi за що зачепитися – так i ганяє за маною... А перед очима – зелена керсетка, червона спiдниця,, знадний з усмiшкою погляд, червонi, як кармазин, уста, з котрих виглядає рядок дрiбних, як перли, зубiв... У його аж мороз пiшов поза спиною... «Оце так – промовив вiн уголос. – Чи не здурiв, бува, я, чи не збожеволiв?.. Дома худоба не напована, а я блукаю тут – i думати забув!» Та, пiднявши вгору голову, чимдуж придав ходи в ноги.

Ось незабаром i Пiски. На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вiкнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкi хлiвцi, повiточки; трохи далi – тiк; за током – огород; а все кругом обнесено низенькою лiскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вiчi. Хата хоч старенька, та чепурна, бiла, – видно, бiля неї ходили хазяйськi руки; двiр виметений, чистий; огорожа цiла, хоч i низенька, а ворота дощанi-хрещатi.

Недалечке вiд хатнього порогу стояла немолода вже молодиця, бiдненько зодягнена, – i, розсипаючи з миски зерно, голосно скликала курей. Натомiсть, з хлiвця прожогом вискочила невеличка свинка й кабанчик – i давай похапцем хламати зерно, не пiдпускаючи курей. Молодиця спершу кричала на непроханих гостей: «аря, гладкi! аря!», потiм того плескала в долонi – й штовхнула кабанчика ногою; а як побачила, що нiчого з такими ненажерами невдiєш нi криком, нi легенькою бiйкою, – вона висмикнула з мiтли держално – i давай потягати «ненаситну прожир» i вздовж i впоперек, – аж поки не хруснуло держално... «От, проклятiї Каторжнi!.. Через них знiвечила держално..» – на весь голос гукала молодиця – й кинула в свиноту надтрiснутим держалном.

Саме на цей крик у двiр повернув парубок. Не вспiв вiн ще гаразд i ворiт причинити за собою, – як уже на його напустилася розсерджена молодиця.

– I де ти, Чiпко, ходиш? де ти бродиш? – докоряла вона. – Ось до якої пори виходив! Нi корова, нi кобила не напованi, а вiн блукає...

– Я, мамо, на полi був... до ярини довiдувався, – одказав вiн.

Мати пильно подивилася йому в вiчi, наче вивiряла: чи правда тому? Та син уже повернувся – пiшов прямо до загороди, а вона з порожньою помийницею – в хату.

– Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще колись її й доїти! – усе-таки з докором гукнула з сiнешнiх дверей мати.

Син уже не чув того докору. Вiн випустив з загороди корову, одв’язав од ясел кобилу – погнав до водопою. Хутко погнав, хутко й назад вернувся. Позаганяв у загороду худобу, набрав оберемок свiжої трави. Зелена трава нагадала йому зелену керсетку; заманячила нiби знайома постать; вiн мерщiй кинув у ясла оберемок... йому здалося, що з-пiд трави заблищали, мов двi углини, двоє чорних очей... «Згинь ти, марюкої, – скрикнув вiн, випростуючи з трави руки. – От, причепилася!»

Швиденько зачинив загороду, пiшов у хату. Повечеряли мовчки. Полягали спати.

– Чи ви, мамо, не знаєте: у москаля є дочка? – пита вiн трохи згодом.

– У якого москаля, сину?

– Що живе коло нашого поля хутором.

– Не знаю, моя дитино. Знаю, що була, – та, казали, либонь умерла. – А що там?

– Та я так питаю... нiчого.

Розмова увiрвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на лавi. Сон не йде йому в голову. Душно йому, млосно, пече попiд боками, а в вiччю – вона та й вона. «Пропади ти, навiжена!» – шепче вiн. Перевернувся з боку на бiк, натяг на голову ряднину, – не спиться, та й годi... «Нi, вже: не швидко ти дiждеш, щоб я пiшов на поле!»

II. ДВУЖОН