Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

– Чiпко! куди ти? – пита здивована мати.

– Га-а?

– Куди ти?

– Баба кличе... пiду до баби..

– Та господь з тобою! Баби немає – умерла...

– А що ж ото?.. слухайте!.. – Та й наставить ухо, – слухає... – О-о-о-о! «Чiпко!.. Чi-п-ко!..» Чуете?.. – Зараз, зараз, бабусю... я зараз!..

Хапається, чоботи набуває, рядном напинається...

– Господь з тобою! куди ти? – хрестить i перейма його Мотря.

Почне його умовляти; роздягає його, роззуває... То вiн трохи й утишиться, сяде на лавi.

– Ляж, сину.

Чiпка поворухнеться, посунеться, трохи – сидить... Трохи згодом затiпалась його постать, схилилася голова на груди, почулися важкi заводи плачу...

– Чого ти, сину, плачеш?

Мовчить Чiпка, плаче.

Напала його пропасниця. На велику силу одходила його Мотря. Оже хоч вiн одужав, а з лiтами убирався в силу, – та вже нiколи не теряв свого сумного погляду, понурого виду. Бабина смерть загадала йому загадку – котру вiн нiяк не мiг розгадати... Вiн все хмурнiшав та хмурнiшав...

Не вспiло одно гаразд забутися – друга приключка приключилася, котра обiзвалась на всiм останнiм життi Чiпчинiм.

Чiпцi минуло сiмнадцять лiт.

А того самого року вiковiчнi крiпацькi кайдани розбилися... Стояла рання весняна пора надворi. Рано-рано схопилося сонце, виграючи та висвiчуючи червоним свiтом...

– Е-е, щось дуже рано прокинулось сонце, – каже дiд Улас, дивлячись на небо, – коли б ще дощу не було!..

Коли так: не встигли вони отари й за верству од села одiгнати, як почали хмари з усiх бокiв стягатися та й заслали, замазали небо... Незабаром воно й розплакалось... Зарядив дощ – дрiбний-дрiбний та густий, мов крiзь сито... Спершу вiвцi наче зрадiли – розкотилися по толоцi, щипаючи попаски низеньку, приземну травицю; а далi – як став дощ допiкати – збилися де-купи, посхиляли голови мiж ноги, та так цiлий день i простояли. Гнати додому нiяк не можна: що з ними дома робити? А дощ – одно пере, одно пере... Не зосталося на наших вiвчарях нi рубця сухого, а вiн i не думає переставати.

Посiдали вони всi три пiд вербою. Сидять – пережидають дощ. Лиско й собi звився коло них бубликом. Сумнi усi.