Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

– А гарно, мабуть, там... Бачте: яке синє, гарне!.. Дiд, поснiдавши, молився богу.

– Гарно, сину! – прошептавши молитву, одказав Чiпцi, – Гарно!.. Не те, що тут, на землi... Там усе добре, святе... А тут – усе грiшне та зле...

Замовк дiд. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:

– То ще тiльки один бог милосердний держить нас на свiтi, а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вiвця!.. Що вона кому заподiє?.. Нiкому нiчого!.. Ходить собi, щипле травицю зелену... вiвця, та й годi!.. А ми й її рiжемо, ми їмо її, як вовки голоднi... I чого ми тiльки не їмо?.. А воно то все – грiх! Усе нам оддячиться на тiм свiтi, все... Грiшнi ми, проклятi душi! Ми не тiльки над скотиною знущаємося, – ми й свого брата часом черкнемо... Бач! У брата – он те й друге, а в мене нi сього, нi того... Зарiжу, мовляв, брата, – добро його поживу! I рiже чоловiк чоловiка... Рiже – забув i думати, що йому на тiм свiтi буде?!. Лихий його путає, – вiн i рiже... Ох, грiшнi ми, проклятi душi!

Чiпка слухає – i проходить по його душi страх, холод... i шепче вiн стиха за дiдом: «Грiшнi ми, проклятi душi!.. I мати моя грiшна, – думає вiн, – бо вона мене била малого, вона мене серед зими на шлях викидала, щоб не просив хлiба... А баба не грiшна: вона мене нiколи не била; вона менi усього давала, жалувала мене, вговорювала, от як дiд... I дiд, мабуть, не грiшний... А Грицько? Грицько – грiшний: он як вiн верхи на баранi пре!..»

– Грицьку! Грицьку! – скочивши на ноги, крикнув Чiпка: – не їдь на баранi – грiх!

А Грицько гика та тпрука на все поле...

– А вiн на баранi їздить? – питав дiд. – Бач! Я й не туди, чого вiн так вигукує... Ось я тобi, я тобi!! – свариться на Грицька дiд здалека герлигою.

Грицько скочив з барана, побiг до верб, що росли над шляхом. А дiд, понюхавши табаки, розiслав свиту, розвернувся проти сонця та грiв старе тiло. I Чiпка бiля його примостився.

Незабаром Грицько вернувся з повною пазухою горобенят.

– А я, дiду, ось скiльки горобенят надрав! – хвалиться.

– Навiщо ж ти їх надрав? – питає дiд, не пiдводячи голови.

– А щоб оця погань не плодилася!

– Хiба вона кому зробила що?.. А грiх! – промовив Чiпка, придавивши на останньому словi.

– А хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? – одказав Грицько, та й висилав з пазухи голоцюцькiв з жовтими заїдами.

Чiпка подивився на дiда, що лежав собi та дрiмав, не слухаючи їх розмови. Горобенята почали розлазитись. Грицько ухопив герлигу.

– А куди?.. куди!.. – закричав. Та – геп! герлигою по горобенятах... Так кишечки й повискакували...

– Оце вам жив-жив!.. жив-жив! – гукав Грицько, та раз по раз герлигою, герлигою...

Чiпка дивиться то на горобенят, то на дiда: чи не скаже чого дiд? Дiд лежав собi мовчки. «Значить, правда, що вони кричали: «жив-жив!» – подумав Чiпка, та як схопиться... Очi горять, сам труситься...

– Стривай, Грицьку! стривай! не бий... Давай краще їм голови поскручуємо!..