Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Хлопцi зiбрали ватагу, погнали до водопою. Тут з ними трохи халепи не сталося. Як гнали отару через луг, де не взявся сiрий вовк i потяг нишком ягнятко в дiброву... Отара схарапудилась, сипнула вбiк – аж Грицька повалила; Лиско майнув за вовком. Чiпка за Лиском. Вовк бачить, що непереливки, покинув ягнятко та драла в лiс... Чiпка з Лиском за ним. Дiд почув що Лиско гавка на вовка й собi надiйшов... Так де ж ти вовка в лiсi шукатимеш? Тiльки й того, що дiд похвалив Чiпку – за те, що не побоявся вовка, одбив ягнятко.

Вернулися з водопою. Пообiдали сухий хлiб з сiллю; дiд знову лiг спати; хлопцi бiгали завертати овець; Чiпка розказував, який йому вовк здався: «здоровий, а легкодухий»; Грицько, не вважаючи на грiх, на баранi їздив, щоб тiльки дiд не бачив... Потiм того вони полуднали... Чiпка дiда про що-небудь розпитував; дiд розказував про всяку всячину, грав на сопiлцi... Так – аж поки сонце не повертало навзаходи. Тодi дiд завжди казав хлопцям: «Пора, хлопцi, додому вертати!»

Хлопцi збирали овець в отару, гнали до села. Там, у царинi, стрiвали їх люди, й кожне своїх овець залучало додому. Порозпускавши овець, хлопцi вертали по домiвках, а дiд запирався в землянцi до другого ранку.

V. ТАЙНА – НЕВТАЙНА

Добре Чiпцi у дiда пiдпасачем. Робота неважка, саме припала йому до вподоби – по його лiтах i по його душi. Та не те, щоб i без користi. Дiд брав за лiто по п’ятаку од вiвцi. Шага давав на Чiпку та Грицька, та ще хлiба мiшкiв з п’ять, та ягнят двоє або троє на рiк. Чого ще? На харч вiн собi заробляв, грошi йшли на одежу, ягнята – на прибуток.

– Слава тобi, господи, що ти зглянувся на наше безталання! – дякує Мотря боговi. – А я вже не думала, щоб з його вийшли люди...

– Став розуму доходити, – одказує Оришка, – сам побачив, що треба робити... I менi, старiй, довелося його хлiба з’їсти... спасибi богу!

Отак радiють та боговi не надякуються, що хоч трохи втекли од тих важких злиднiв, нужди, горя... I в хатi в них стало чепурнiше, яснiше; i хлiб не такий чорний та сухий; i каша до борщу не вряди-годи; а часом i сир на вареники... I одежа, хоч про свято, була як у людей; та й у будень не висiло та не бовталося старе гноття... I зокола хата обмазана, хоч рудою глиною, та все ж рiвненько; зверху полатана – не свiтить гнилою, дiрявою оселею; з-за хати хлiвець визирав, льох чорнiє... Уже завелась свиня з поросятком i овечат десяток. Уже лiд паску є своє поросятко й своє ягнятко, i паска – бiла... Достаткiв бiльше, й достатки кращi.

А тут ще, пiсля смертi якогось бездiтного, далекого Мотриного родича, зосталося їм днiв на десять поля... Пiсля судiв та пересудiв, – пiсля двох мiшкiв пшеницi та двох овечок-ярок, що Мотря подарувала волосному писаревi, одсудили Мотрi землю громадою...

– Не журись. Чiпко, – каже, радiючи, Мотря, – тепер буде своє жито, й своя пшениця, i просо, й ячмiнь, i гречка... Одберу мiсцину, картоплi насаджу, – на зиму буде!.. I к рiздву загодуємо свиню... Сало продамо, м’ясо посолимо, ковбаси начинимо... Буде з насi Хай тепер нашi вороги смiються, нехай цураються, минають!

Аж помолодшала Мотря, весела стала.

Чи все ж то такi щасливi та яснi днi колихали Чiпку? Чи все ж то однi удачi та радощi складали його молоду силу, котра так i пробивалася з-пiд його гострого погляду, смiлого поступу?..

Ой, нi! Життя, – що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши.

Першою такою колючкою в Чiпчинiм життi була смерть бабина. Йому тодi тiльки що сповнилось п’ятнадцять лiт. Баба вже була стара-стара, як молоко бiла, як сухар суха. Уже й лiтом з хати не вилазила, хiба у палючий день вийде було з хати, сяде на призьбi, складе свої сухi синi руки на колiнах та й грiється проти сонця. А восени все жалiється та жалiється Мотрi:

– Оже, дочко, щось менi погано... Так погано, так погано! Чую, наче в мене всерединi щось застигає; руками й ногами зовсiм не володiю, не знаю, чи й є вони в мене... Мабуть, це вже м о я за мною приходить...

Так казала Оришка звечора, а до свiта – й богу душу оддала.

Лежить баба на столi в хатi. Хрест в руках, свiчка в головах... Та ж баба – тiльки очi заплющила, рот зцiпила... Прийшов пiп, дяк, зiйшлися люди, взяли бабу, однесли на кладовище, опустили в яму, загребли... Мотря плаче. Чiпка не плаче... Йому тiльки чогось страшно, жалко... – «Нема баби... – думає вiн. – Умерла баба... не буде бiльше баби... Смерть узяла бабусю... люта смерть... А що ж то за смерть? Хто знає?..»

Темна мара встала в Чiпчинiй думцi, як страшидло яке, холодне, непривiтне... Говори, дивись, – а тут... зуби зцiпило, язик одiбрало, очi заклепило... Кидають у землю, – темнота непривiтная, нiмота непробудная, нерозгаданий холод та морок! Ось i черв’як плазує – холодний та слизький, аж напинається, аж звивається, поспiшаючи до тiла...

«Ух!.. гидко... страшно!...» Чiпка здригнув. «I вiд кого се? – запитувала його злякана думка. – Кажуть, вiд бога?.. Смерть вiд бога?.. темна нiмота... червивеє вiд бога?!. Господи боже! невже це треба?.. I для лихого його багато, а то ж для доброго?.. А баба така добра була, до всiх добра... I так каратися?.. Чи для всiх воно однаково?.. Де ж тодi правда?.. Ой, нi, нi! тут щось та не так, – тут щось друге, iнше...»

Задумався, загадався Чiпка... Зробився аж страшний, помарнiв, похнюпився, дивиться якось чудно... Зведе оце на тебе очi – i нiчого не бачить; клич його – не чує... аж занепав. Уночi схопиться, – одягається, озувається...