Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Сяк-так добув Чiпка пiдпасачем до осенi. Восени почали з дiда правити грошi. Дiд не давав, бо десяти карбованцiв не було, а п’яти не прийняли. Потягли дiда, як до рiзницi вола, до пана Польського у двiр... На Чiпку налягла ще гiрша журба, ще мiцнiше сповивав його смуток. То, було, хоч з дiдом одведе душу, розважиться, а тепер – дiда нема... i в двiр не пускають!

VI. ДОЗНАВСЯ

Лягла зима. Вийшов Чiпка за царину, ходить коло землянки, голову повiсивши. Дiдова оселя снiгом прикрита; мороз малi вiконця позамуровував; дверi замело, забило. Розгрiб Чiпка ногами снiг, одкинув трохи, одхилив дверi, увiйшов у землянку. Пусто та холодно! – «Нема дiда, – думає Чiпка, – i землянка, така ще недавно привiтна, тепла, стала холодною та неодрадною... От що робить сильний з немiчним! Пани – з крiпаками... Вони й з моїм батьком таке виробляли... одiбрали його вiд мене... я його не знаю, не бачив... покрили мою голову соромом, докорами... Проклятi!»

Вертає Чiпка в село. Йде вулицею мимо шинку; роздивляється, прислухається. Там люди сновигають; там чоловiки бiдкаються своїм убожеством та лютими морозами; там молодицi сваряться через тин... Коло шинку крiпакiв цiла юрба, позбивались у купу. Крик, гук, спiрка, змагання...

Однi викрикують:

– Що вони нас дурять?.. що вони над нами знущаються? Ще якiсь два роки видумали?.. ще трохи?!

– А видно, що трохи, – одказують другi. – Так вони, бач, намовились, щоб не зразу свої панськi руки покаляти...

– Кат їх бери, з їх руками! – озиваються третi: – вони звикли чужими жар загрiбати...

– Егеж... А тепер прийшлося своїми, так вони: хоч ще два роки!

– Так-то, видно, їм нашi руки подобались, – зарiшає сивоголовий дiд.

– Ну, стривай! – кричить знову хтось з гарячiших: – тiльки дiйде до царя чутка, що вони й його й нас дурять, – знатимуть вони! Вiн їх зараз у крiпаки поверне, а нас панами поробить...

– Це тодi буде, як на долонi волосся виросте, – охолоджує неймовiрний.

– Чого волосся виросте? – кричить гарячий. – Скаже цар: будьте панами... ну, i будемо!

– Оттодi-то буде!! – глузує неймовiрний.

– Авжеж... не те, що тепер!

– Я б свого зараз, як бовкуна запрiг у санчата – та по дрова... а то тепер у хатi така холоднеча, що аж вовки виють, – каже хтось з гурту.

– Ну, вже й морози! Ще таких сю зиму й не було... – загомонiв гурт.

– То чи не пiдемо грiться до Гальки?

– Ходiм, ходiм! – одказало разом кiлька голосiв.

Юрба посунула в шинок. Чiпка пiшов додому, повiсивши голову, про все, що чув, роздумуючи... Прокльони клекотали в його серцi, пекли його, мучили.