Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

– Отой! – дiд указав на Чiпку.

– Хiба ви знали батька? – пита понуро Чiпка.

– Чому ж не знати, коли ми з одного двору.

– Хiба мiй батько панський був? Адже вiн – москаль! – каже, здивувавшись, Чiпка.

– То що, що москаль... Хiба москалi родяться москалями?.. Тобi ще, видно, нiхто не розказував за його...

– Нi.

– Ото ж то й є! Люди ще й досi не забули...

– А що ж там? – пита Чiпка, насторочивши уха й не зводячи очей з дiда.

– Гм... бач! – Дiд вийняв луб’яну табатирку, понюхав табаки.

– Розкажiть, дiду! – пристає Чiпка.

– Добре. Коли нiхто не розказував, то я тобi розкажу... Давня то рiч, – зачав дiд. – Менi було тодi лiт з двадцять, як привели твого батька в горницi лакеєм до панича... Розказували, що твоїй бабi старий пан хотiв ласку зробити, та взяв та й приставив до евого сина твого батька... Вiн був собi якийсь малий, пуздракуватий, болiзний... та шкодливий такий, як кiт! За паничем ходить – не ходить слухать – не слуха. Панич якось його чи вскубнув, чи вщипнув... А той, як виважить руку, як удере його з усього маху по пицi... так паненятi носа й розтовк! Прибiгла на крик панi; увiйшов сам пан... – «На стайню його!..» – Узяли його лакеї на стайню, та так оджарили, що нi лягти, нi сiсти... Тодi йому вже нiкому було «й пожалiтися: батько у винницi в казанi скипiв, – упав якось у казан, – а мати з холери вмерла... Ото, як одшкварили його, – то вже вiн нiколи не бився, – тiльки пустився на хитрощi. Усе дурить панича та видурює з рук усячину... аж поки його й за це не вибили! Як провчили, вiн хотiв утопитись, та люди не допустили... А пан знову вибив, щоб не топив крiпацької душi, бо за неї треба подушне платити! Так вiн ото, як мандрував Шамрай, – таки з двору кучер, – то й вiн за ним потяг аж у Донщину. Тамечки вирiс, оженився й оселився... Та лихий його попутав провiдати про Хруща, козачого сина, що одних з ним лiт, поплентався на Дiн до дядькiв, – та там би то, кажуть, i вмер... Та не так про Хруща, як про рiдну сторону... Як згадає її, здається, зараз би таки знявся та й полетiв, коли б не неволя... А тут, як на те, пiдскочив Хрущ. От вiн роздобув десь Хрущiв пашпорт та покинув жiнку, дiтей i оселю – приплiвся сюди. Його прийняли в козачу громаду. Хрущ та й Хрущ! Козак, вiльний... А може, вiн думав худобу Хрущеву посiсти, та добрi люди до його ще по шматках рознесли... Так вiн став у службу, заробив грошей, купив хату та й одружився з твоєю матiр’ю. Лiт зо двоє, може, пожив, – та й знову потяг на Дiн до першої жiнки. Отам його й злапали! – Привели сюди... суди та пересуди... Хто вiн такий?.. Що це вiн зробив?.. Та, кажуть,  наш-таки шепнув комусь там: спровадьте, мов, його, куди знаєте, менi його не треба! Так до його дуже не чiплялись, а в перший прийом i завдали в москалi... Бач! Он вiн який москаль! Знаєш тепер?!

Чiпка слухав, слухав та й голову схилив на груди, слухаючи... Незчувся, коли й вечорiти стало... Дiд удвох з Грицьком i отару заняли.

– Ану, рушай! додому час! – гукнув дiд уже з шляху.

Чiпка глянув на дiда, пiдвiвсь i поплентався стороною, позад отари, немов п’яний, наче учадiв... Голову на груди звiсив, очi в землю потупив... Нiчого не чув, не бачив... Не знав, коли й у село прийшов, як i додому достався... Очумався уже в хатi...

– Так отакий мiй батько був, мамо?

– Який?

Чiпка почав розказувати...

– Такий же...

– Чому ж ви менi давно цього не казали?

– То що б було, сину? Замовк Чiпка. Щось думав...