Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

– Нiчого... – нешвидко вже одмовив, та й знову замовк.

Сумно стало в хатi, як у льоху... Чiпка сидiв на лавi, ноги звiсив, голову спустив трохи не до колiн... Якби його так намалювати, – сказали б: то не чоловiк сидить, то – сам сум!

Мотря, дивлячись на його та згадавши давнє тихо плакала...

– Нi! Недобре зробив батько, – глухо якось, з протягом, почав Чiпка... – Нi... негаразд!.. Чому вiн їх не вирiзав, не випалив?..

– Кого, сину?

– Панiв! – одказав твердо Чiпка.

– Що це ти, сину, кажеш? Хай їм господь за те оддячить, а не люди!

Чiпка мовчав. Мотря перехрестилась та й знову заплакала. Тихо носився той плач по хатi пiд темний вечiр; тихо слався по долiвцi, по стелi, по бiлих стiнах та давив, як обценьками, серце i в матерi i в сина.

Вiн сидiв зажурений, нiмий, як стiна. В його думцi, перед його очима, носився чорним вороном батько...

«Бiдний мiй тату! – думав вiн. – Не знав ти долi вiд самого малку – може, аж до смертi... Ганяла вона тебе з одного краю свiта на другий, од панського двору до Дону, од Дону – до прийому... Де ж тепер ти? Що тепер з тобою?.. Чи тлiє пiд землею твоє наболiлеє тiло? Чи порвала його московська нагайка на шмаття? Чи пронизала тебе вража куля у бої?.. I загребли твої костi з кiнськими кiстками в одну домовину, в одну високу могилу?! I нiкому вона не скаже, не по-вiда, що пiд нею лежить твоя мучена душа без одплати... А може, тебе доля занесла куди в далеку чужину, на iнший край свiта, ти думаєш-гадаєш, не досипляючи ночей, про матiр: як вона тут, бiдолашна, повертається, що з нею виробляють люди... Ой, боже наш, боже! Ти – всесвiтнiй царю: ти все бачиш, все знаєш... ти один наглядаєш над землею i маєш волю над нею... Чому ж ти не скараєш злого – хай не карає доброго?! Чому ти не вдариш на злочинця своїм гнiвом праведним?.. Нi... ти мовчиш... мовчиш, як глупа нiч... До тебе не доходить плач наш... нашi сльози... їх заступили од тебе вороги нашi... Ти не скараєш їх... нi?!

Знемiгся Чiпка. Як колода, повалився на лаву, та тiльки стогнав. Силу його пiд’їхала важка, несподiвана туга; думки помутилися, куйовдились у головi без порядку, як завiрюха зимою... Не пам’ятав вiн, що думав; не почував, як тяжко стогнав...

– Чого ти стогнеш, сину? – питає журливо Мотря. Мовчить Чiпка.

– Чи ти нездужаєш?

Мовчить.

– Ти спиш, сину?

Мовчить.

Дощ давно вже перестав; хмари розiйшлися; виплив ясний мiсяць, заглядав у вiкна, а на долiвцi й по стiнах розмальовував чуднi якiсь виводи-узори. Мотря тихенько пiдвелась, пiдiйшла крадькома до лави, де спав Чiпка, заглядає в його блiде лице. Очi йому вiд знемоги закрилися, зуби зцiпленi, вид – страшний, грiзний. У матерi аж серце боляче повернулося од того виду страшного...

– Хай тебе криє мати божа вiд усього лихого, – шепче вона. – Спи, сину, може, переспиш.

Та, прокинувши на полу ряднину, лягла й сама хоч задрiмати.

Тепер Чiпку не напала пропасниця, тiльки помарнiв на виду трохи. Зате сум обняв його голову. Такий сум та журба, що аж дивно: як-таки такий молодий парубок, та такий сумний!