Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

– Так оце, дiду, й вам воля прийшла? – питає Чiпка дiда, щоб хоч словом розважитись.

– Кому воля, а кому неволя! – сумно одмовля дiд.

– Як саме?

– Так... Багато казати, а трохи слухати!.. Ще ми мало робили, ще з нас мало слiз та кровi точили... хай ще два роки поточать!.. Ох, боже, боже! коли твiй суд правий настане?..

– Та вам же все рiвно, дiду: ви давно вже вiльнi, – примовивсь Грицько.

– Вiльнi?.. Були вiльнi, поки волi не було... Ох!.. Робив, доки силу витратив та зуба в ротi не стало – Тодi й з двору – геть на виступцi! Не переводь даремно панського хлiба!.. Спасибi, люди добрi зглянулись, а то б прийшлося тинятися, пропадати, як собацi пiд тином, – Христа ради руку простягати... А от тепер знову завадило: плати десять карбованцiв на рiк!.. За вiщо?.. з чого?.. Ти, кажуть, громадську отару пасеш, – рублiв з пiвсотнi виробляєш... Яких? де? Я – старець, нищий... Спасибi, люди змилосердились... Так – нi! I те їм оддай... а сам з голоду пропади... Проклятi! i суду на вас немає, й права!.. – гiрко закiнчив дiд.

У Чiпки аж мороз подрав по спинi: вiн нiколи не чув такого дiдового голосу... Думка його закаламутилась; завихорилась; кров прилила в голову; вiн мовчав, боявся словом перервати дiдове горе... Вiн сам не знав такого, а почував з дiдової мови, що воно тяжке-тяжке...

Хвилин з десять мовчали, наче води понабирали в рот. На душi важко, на серцi сумно – аж мов нудно – Так буває тодi, як серцем чуєш якесь лихо, а назвати його не вмiєш. Хвилини тодi здаються за часи, часи – за днi, днi – за роки... Черв’як швидше плазує, нiж такi хвилини... I хочеться вперед заглянути, подивитись – що з того буде, i страх обiймає, аж волосся на головi пiдiймається, серце каменiє...

Дiд знову забалакав, наче сам до себе: «Ще мало людей забили, на той свiт позагонили? Ще мало у мандрах пропало, мов їх земля проглинула?.. А з живих – трохи юшки поповарили?!. Так ще й до старця... Що ж з мене вiзьмеш?!. Я людям служу, громадi служу – за хлiб, за спасибi... от що! Ну, берiть знову у двiр, лежатиму та даремно хлiб їстиму, та й годi... Берiть?.. Легко сказати – берiть! А степ?.. а вiвцi?.. Я привик до цього, як до рiдного... Прощайте?! Щоб ви з своєю силою попрощалися!.. Вiвця для мене – все одно, що людина: i їсть, i п’є, i болiє... тiльки не скаже нiчого, не вимовить!.. Хiба я не бачу, хiба я не знаю, як їм оцей дощ дозоля?.. Менi вiн не так дозоля: я вже стара собака, натерпiвся всього... А он – ягня? Зiгнулося, тремтить, змерзло. Бачу, бачу... Я б тебе коло свого серця обiгрiв, як дитину... Та не обiгрiю! Ворог наш бере мене од вас, щоб замучити... Йому ще трохи... Ще, бач... ще...»

Дiд не змiг далi говорити... Двi гарячi сльози викотилось з його старих жовтих очей i розлилося по карбованому старiстю та негодами виду.

Грицько сидiв, рота роззявивши, – сам не знав, що йому казати...

Чiпка пильно дивився на дiда – очей не спускав... Лице аж пополотнiло; поза спиною мурав’я лазила; верхню губу мишка тiпала, а очi сухi-сухi – горiли, налитi сльозами пополам з кров’ю.

– Хто? хто?! – затинаючись, скрикнув вiн. – Хто одбере в нас дiда?.. Нi!.. Ми дiда не дамо, поки нас не вкладе!

Дiд глянув i стрiвся очима з палкими Чiпчиними.

– Пан однiме. Чiпко!.. вiн одбере, мiй сину!.. У двiр пiду – старого недовгого вiку коротати в неволi... покину вас... Усе покину: степ, овець... Лиска-сердегу...

– Не одбере вiн... нi! Хай тiльки одбере... Я йому такого пущу пiвня!! – грiзно каже Чiпка. Дiд аж не стямився.

– Що це ти кажеш, сину? Чи ти маєщ бога в животi, а царя в головi?! Схаменись! Його спалиш, а через його й другi погорять... Йому ж тiльки шкоди наробиш, вiн собi швидко знов вибудується; а то – убогi погорять, що, може, тiльки й щастя, що свiй захист є... Оханись, господь з тобою!

Ще сумнiше, ще важче стало. Дощ, як iз вiдра, линув. Кожен поворухнувся й на самi очi насовував кобеняка.

Лиско ближче пiдсунувся до дiда; лiг у самих його нiг. Дiд мотнув головою: «А той же батько! як двi каплi води...» – промовив уголос.

– Хто? – поспитав Грицько.