Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Грицько – козачий син, сирота. Пiсля смертi батька та матерi (вони пiд холеру померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту далекiй родичцi – вдовi Вовчисi; а як пiднявся хлопець на ноги, то дiд узяв його до себе в помiч коло отари.

Сiда й Грицько коло Чiпки, розв’язує свою торбу, виймає з неї сухарi – чорнi, як земля, i снiдають обидва разом, коли-не-коли перекидаючись словом... От рипнули дверi – показався дiд на порозi.

– Уже ви, хлопцi, тута?

– Тута.

– А що ж це, овець так мало?

– Згонять.

– А ви снiдаєте?

– Снiдаємо.

– Ну, снiдайте ж, поки овець позгонять. А я тим часом умиюся та зберуся, та й рушимо!

Iде дiд у присiнки; набира води кухоль – умивається...

Тим часом – свiт, як день, тiльки сонце щось забарилося... Закрасивши увесь схiдень палкорожевим цвiтом, воно ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло нi одним променем над землею... А земля вже налагодилась його стрiти: зеленi трави порозправляли свої дрiбненькi листочки, повмивалися свiжою ранньою росою. Як дiвчина, дожидаючи свого милого, умивається й прибирається, тремтить, мов у лихоманцi, й палає, наче в огнi, – замирає, довго ждучи, й оживає, не терплячи, – так земля дожидає ясного сонця... i мiниться, не дождавшись. Повiне тихий вiтрець, – потемнiє й насупиться її зелений убiр; затихне вiтрець – убiр заяснiє, усмiхається...

Уже й овець позгонили, i дiд зiбрався. Вийшов з землянки. На головi солом’яний бриль; на плечi, на герлизi, висить торба з хлiбом та свита – на случай негоди; у руцi – малахай.

– А що, хлопцi, будемо рушати! – каже дiд. Хлопцi пiдводяться, ховають у торби своє чорно-хлiбне снiдання й бiжать згонити овець, що розтеклися по всiй царинi, натщесерце смакуючи росяною травою... От уже й овець позгонили до гурту.

– А-г-у-у... тю-у-у! – гукнув дiд. – Треш-тереш-треш!

Свиснув малахай у руцi... Одчиняє Чiпка або Грицько ворота в царинi – i тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вiвцi шляхом у поле... Хлопцi по боках, дiд ззаду, а Лиско, пiднявши свiй хвiст i голову вгору, гордо виступає за дiдом, мов вiрний джура за отаманом.

Отара суне помалу, викрикує – то «бе-е!», то «ме-е!» – кахикає, як зимою старi баби на печах, коли почнуть прядиво м’яти... А курява, як хмара, слiдком за вiвцями...

– Агу-тю-у-у! – гукнув дiд, ляснувши малахаєм.

– А куди, руда? – кричить Грицько на овечку, що одрiзнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого обнiжку. Вiвця не слухає Грицькового покрику: бiжить швиденько до зеленого морiжку вхопити свiжої травицi та хоч капельку проквасити душу од тiєї страшенної пилюги, що до сам,их печiнок добиралася, давила-душила.

Грицько бачить, що за рудою й другi повертають з шляху, – пустився пiдтюпцем, раз по раз вигукуючи «тереш! тереш!» та виляскуючи малахаєм. Блудяги нехотя повернули до гурту.

Сонечко почало з-за гори випливати – грало, всмiхалося... Як легенькi блискавочки, забiгали по землi його пароси – i кришталем заiскрила роса по зеленiй травi... За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хававкали, та як у забiй били; тут вiвцi бекають, мекають, кахикають... Легенький вiтрець подихає – i скрiзь розносить тепло раннього лiтнього ранку... Хороше так, весело!