Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Пiшла Мотря питати мiсця. Незабаром i знайшла. Багатий козак Бородай шукав хлопця до скоту. З ним вона й умовилась.

– А збирайся лишень, Чiпко, на завтра в найми, – каже, вернувшись увечерi, Мотря. – Годi вдома сидiти та хлiб переводити, – пора й самому заробити!

Чiпка – руками й ногами! Та вже Оришка – давай його умовляти: стала йому вичитувати їх гiркi недостачi та нужди. Послухав Чiпка, пiшов. Приняв його Бородай на зиму за харч та одежу. Вернулась Мотря додому рада та весела.

– А що, дочко? – стрiва її Оришка.

– Зоставила... Коли б то шанувався!

– А може, звикне... Дай-то боже! – потiша й молиться Оришка.

Зостався Чiпка в Бородая. Хазяїн коло його спершу миром та ласкою, показує й розказує – як i що, й коли робити... Так же Чiпка нiчого й знати не хоче! Хазяїн приказує: «Пiди, Чiпко, загороду почисть». А Чiпка пiде на тiк, забереться в ожеред соломи та й давай з неї то верчики крутити, то хрести вив’язувати...

Раз якось розсердився господар, що не послухав Чiпка, – узяв його та й вибив. Розсердився й Чiпка... та трохи за малим не опалив хазяїна! Як не було в хатi нiкого, вiн полiз у пiч, витяг жару в покришку, та й винiс у хлiвець... Добре, що люди побачили – залили.

Прогнав його Бородай. Пiшов додому Чiпка, насупившись, понiс у серцi гiрке почуття ненавистi на долю, що подiлила людей на хазяїна й робiтника... Мотря плаче, – вже не б’є, плаче... Страшно їй, щоб, бува, не позивав Бородай... Оришка вмовляє Чiпку, а Чiпка тiльки понуро дивиться, мовчить, мов йому в рот води налито... Так i зостався дома зимувати.

На весну знову радиться Мотря з матiр’ю.

– Наняти б Чiпку?

– То й найми.

Знову йде Мотря шукати хазяїна – i знову швидко вишукала. Дiд Улас, вiвчар, що пас громадську отару, зашукував хлопцiв у помiч.

Дiд Улас – сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Оже як став старий, немощний, та ще захорував до того, – так його й витурили з двору, щоб не переводив даремно панського хлiба... Ледве вилiз Улас за ворота, та й загадався... «Куди його?!» До роду– близького нiкого, а далекий – у панськiй роботi... Прийшлося Уласовi – хоч пiд греблю! Та вже громада зжалилась: вибудувала йому землянку в царинi та й наставила чабаном.

До його ото став Чiпка пiдпасичем. I – диво! згодився вiдразу... Робота прийшлася йому по душi.

Устане вiн рано, ще до сонця, набере хлiба в торбу, вiзьме малахай, що дiд дав завертати овець, та й iде в царину, до землянки, дожидати, поки збереться отара. Приходить. У дiда все ще позапирано. Тiльки Лиско лежить коло дверей, простягши переднi лапи, положивши на них голову... Дрiма ранком.

– Лиско! – гука Чiпка.

Лиско пiдведе нехотя голову, подивиться на Чiпку – i знову кладе її на ноги, позiхнувши на все горло... Тобто: «рано, хлопче, ходиш: ще дiд спить!»

Сiда Чiпка коло землянки, виймає черствий хлiб з торбини, починає снiдати. Тимчасом люди зганяють овець до царини. I розiйдуться вони понад ровами, щипаючи зелену травицю.

Ось приходить i другий пiдпасач – Грицько, Чупрунiв син, хлопчик однакових з Чiпкою лiт, та не кращих, видно, й достаткiв... На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, да ще й порвана; штаненята – саме гноття висить на очкурi – позасукуванi аж за колiна.