Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

– А що то за бог, бабусю?

– Бог?.. Бог – батько. Вiн усе держить на свiтi: усяку комашину, усяку скотину й усяку людину... Вiн за всiм ходить, до всього додивляється, од злого береже... Ото, як побачить, що сатана вмiшується в його святе дiло – почина свiтом каламутити, – то й шле святого Iлiю на вогнянiй колiсницi вбити сатану... Ото як Iлiя котить, то грiм гримить; а як стрiльне вогняною стрiлою – то блискавка заблище... Отакий-то бог! Вiн страшний задля злого, а для доброго – й вiн добрий. Бог-батько... на свiтi нас держить i хлiбом годує. Загадається Чiпка. I встає перед його очима розгнiваний бог, обгорнувшись чорними хмарами... i гукає на Iлiю – карати злого!.. Котить Iлiя – небо й земля двигтять, як од вiтру перина, од його бiгу... Ось шкваркнуло... вогняна стрiла розпанахує небо... Страх обiймає Чiпку! Надворi зовсiм темно; мiсяця не видно; бiлiв, миготить Чумацький Шлях через небо; блищать, миготять зорi... Тулиться Чiпка до баби та стиха шепче: «Я, бабусю, буду добрий... я злого не робитиму, то й бог мене не поб’є... А отих дiтей, що мене били та проганяли – тих бог поб’є, бо вони злi!.. я буду добрий, бабусю...»

Замовк Чiпка – дух притаїв: думає про Iлiю страшного, про бога доброго... Трохи згодом питає баби:

– Ви казали, бабусю, що бог нас хлiбом годує?

– Вiн, дитино, – вiн нас годує...

– А чого ж мама хлiб заробляє, – ось досi з роботи нема. – Каже, якби не робила, то нiчого б було i їсти?..

– Дурний ти, хлопче! – каже баба. – Чоловiк на те й уродився, щоб робити, а не лежати. То тiльки, кажуть, спершу, поки ще люди в раю жили, то нiчого не робили, – як святi були... Там, кажуть, було всякої всячини – i їсти, й пити! От вони ходили собi та їли... А сатана й заздрив на їх щастя, – та давай пiдбивати, щоб согрiшили... Вони й переступили слово боже... Тодi ото господь вигнав їх з раю огняною рiзкою – й рай зачинив, i сказав робити самим на себе... Отож з того часу й почали люди робити. А то – нiчого не робили, – як святi були!

– I навiщо тi люди согрiшили, бабо?.. От би тепер i мама дома була, не плакала б так часто... i хлiб би був: коли здумав, їв би!..

– На те божа воля, моя дитино!..

Недурно Чiпка жалкував про хлiб: вiн був у них, як розважений... Одними руками що заробиш? Тiльки що з голоду не мерли... Сказано – убожество! Раз була чудасiя з-за того хлiба.

Мотря була на полi. Оришцi треба на грядках полоти. Як на те Чiпка розвередувався: «їсти, та й їсти, бабо!» в одну шкуру: «їсти!» Взяла Оришка окраєць хлiба, одломила шматочок, дала йому, а останнiй положила на столi: «Не бери ж цього, – наказує Чiпцi, – бо он дивись: дивиться бозя! Прийде мати, спитає, – хто хлiб поїв? – То бозя вкаже пальцем, – мати й виб’є... Гляди ж, не бери!» Та й пiшла собi. – Сiв Чiпка серед хати; дивиться на образ – очей не спускає – їсть. З’їв той шматочок, що баба дала, – ще їсти хочеться! Хлiб на столi лежить, – кортить його. Гляне в куток – бозя дивиться! От став вiн крадькома до хлiба руку посилати, а на образ – все дивиться... Посилає руку, не спускає очей – здається йому, що й бозя глядить на його, – хоче посваритись пальцем... вiн i прийме руку назад... Оце приляже до столу головкою (забрався на лаву), знову пiдкрадається. Гляне на образ: дивиться бозя, та й годi! I їсти хочеться i хлiб перед очима, – та бозя дивиться!.. Задумався Чiпка. А це, зразу, як кинеться од столу... Очi горять, губи оддулися... Та до стiльця, що баба пiдставляла пiд ноги, як пряла. Ухопив стiльця, стеребив на лаву, знайшов ножа, злiз на стiлець, та й повидовбував очi в образа! Тодi взяв – увесь хлiб з’їв, та й побiг на грядки до баби. – «Бабо! бабо-о!» – гукає. – «Чого, Чiпко? ходи сюди!» – озивається з бур’яну баба. Прибiга Чiпка. – «А я, бабо, й той хлiб з’їв!» – хвалиться. – «Нащо ж ти, сину, з’їв? А як мати прийде та спитає: «хто хлiб поїв?» – то бозя й скаже...» – «Е... е... бозя, бабо, не бачила... я повиймав очi, щоб не дивилася!..» – I байдуже собi, забулося. – Коли так, перед рiздвом прийшлося хату бiлити, образи мити. Зирк! Мотря на образ – аж очей немає! Вона так i отетерiла. – «Хто це очi повиймав?» – питає в Оришки. – «Де?» – Глянула – справдi без очей... Тодi до Чiпки: «Ти очi повиймав?» – Смiється: – «Я... Щоб не бачила, як хлiб їстиму!» Згадала тодi Оришка, що їй хвалився Чiпка. Та що? Звiсно – дитина: дурне, мале!.. Погримала на його Мотря, налякала, що бозя битиме, коли таке буде робити, та й годi.

А були такi часи, що не бозя, а Мотря била Чiпку, – i добре била! Синяки iнодi по мiсяцю не сходили. Не можна сказати, щоб вона не любила Чiпки. Нi. Вона його любила – як кожна мати свою дитину. Чи, не дай боже, занедужає Чiпка, – Мотря сама не своя. Цiлу нiч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, молиться... «Тiльки ж й утiхи й надiї! Все-таки виросте своя дитина, стане хоч на старiсть у помочi... Може, хоч на старiсть не прийдеться до кривавого поту робити, терпiти од холоду й голоду та од лiтньої спеки палючої!..» Така в Мотрi думка. I не досипляє вона ночей, прислухається, як дише її єдина «надiя й утiха»... А нехай, здоровий, зробить що Чiпка, – нехай з’їсть лишнiй шматок хлiба, чи покачається в калюжi... Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотрине; то не iскри сиплються, – то її кльони й прокльони та духопелики... Iнша мачуха здержує руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вмiла здержувати над рiдним сином.

Та не такий же й Чiпка вдався, щоб його можна було бiйкою спинити. Спершу-таки боявся матерi, а далi – звик уже й до бiйки, хоч як вона глибоко iнодi в серце впивалася, до живих печiнок доходила... Ой, злий же вiн був тодi! Ой, лютий! Вiн би змiг, – матерi очi видрав, або сам собi що заподiяв, якби не баба... А то вона, її тиха мова гасила його лютощi. Як почне, бувало, його умовляти, – та словом, як повивачем, зiв’є... За те Чiпка любив бабу: душi не чув у їй. Що баба не скаже, усе послухає. А матерi не любив i не слухав... Од бiйки то сховається, то втече; а послухати – не послуха. Не раз Мотря з серця гiрко плакала...

IV. ЖИВ-ЖИВ!

Отак жив Чiпка, рiс, виростав у голодi та в холодi, у злиднях та недостачах. I все сам собi, як палець. Другi до дiтей, до гурту, а вiн знай самотою, самотою... Забереться було у бур’яни, нарве квiток, назбира кузьок, та й грається ними нишком. А до людей, до дiтвори – нi! Чiпка мав добру пам’ять: з неї нiколи не виходила думка, що вiн «виродок»; вiн нiколи не забував бабиної ради... Собi на лихо, рядом з добрими думками, в малому серцi ворушилося щось недобре, невпокiйне... Розбуджене, воно не давало йому забутися, нiколи не прощало нiкого, коли бачило яку помилку... I росло лихо в його серцi – i виростало до гарячої вiдплати, котра не зна нi впину, нi заборони... Не було тодi нiчого, перед чим би вiн оступився; яка б страховина перед ним не вставала – не злякати їй його вiдважного духу, упертої думки, палкого серця... Такому нема на свiтi нiчого такого, чого б вiн злякався. Нi бог, нi люди не страшнi йому... Бог страшний злому, а Чiпка дума, що вiн добрий, а лихi люди його дратують...

Ось йому минуло дванадцять лiт. Восени радиться Мотря з матiр’ю:

– Чи не наняти б нам Чiпку хоч за харч служити?

– Я вже й сама думаю, – каже Оришка. – Тiльки куди вiн годний? Якийсь нелюдний, неговiркий, якась тума з його... I з дiтьми вiн не поводиться, як другi – усе самотою, усе собi дома...

– Що ж його на свiтi робити? – журливо одказує Мотря. – Уже ж всяк баче, як я працюю... Та що моя праця? Силу витратила, здоров’я збавила, а тiльки що з голоду не мремо... Якби його наняти, – хоч би менше з їжi... все б таки хоч на одежину зосталося!

– Як знаєш, дочко.