Розділ «Хронологія подій Галицько-Волинського літопису»

ПАМЯТИ МОГО БАТЬКА

(† 27/I (9 II) 1901)

  ХРОНОЛЬОҐІЯ ПОДЇЙ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ЛЇТОПИСИ

Розвідка М. Грушевського.

  Вступ

Галицько-волинська лїтопись належить до найважнїйших джерел до істориї України-Руси, а також й її сусїдів – Литви, Польщі й Угорщини. Для декотрих партий істориї України, Литви, Угорщини XIII в. вона служить майже одиноким, або й зовсїм одиноким джерелом, джерелом тим важнїйшим, що відомости її йдуть від сучасників, переважно добре осьвідомлених, і часто писані по горячим слїдам подїй. Тим прикрійшу перешкоду робить в користанню з сього дорогоцїнного джерела брак хронольоґії в нїм.

Як відомо, галицький лїтописець писав без років і не вязав ся порядком лїт, змагаючи до того, аби дати можливо праґматичне оповіданнє, подібно до грецьких хроноґрафів: «хроноґрафу же нужда есть писати все и вся бывшая, овогда же писати в передняя, овогда же воступати в задняя».

При тім він надїяв ся розставити роки по скінченню працї (вся же лЂта спишемь росчетше во задняя), але обіцянки сїєї не сповнив, і його лїтопись так і зістала ся без років, а його приклад вплинув і на його наступників, що доповнили його лїтопись і продовжили до 1290 р. – вся Галицько-волинська лїтопись, з незначними виїмками, зістала ся без років, і в такім видї була прилучена до Київської лїтописи. Аж по тім як вона була прилучена до лїтописи Київської, якийсь книжник, незадоволений тим, що хронольоґія, переходячи через Найдавнїйшу й Київську лїтописи уривала ся на році 1200, постановив се направити, і подїлив Галицько-волинську лїтопись на роки. Але зробив він то зовсїм по дурному, то значить – валив роки навить без огляду на зміст, розриваючи частини одної подїї на кілька років, або кладучи під оден рік подїї богатьох років (нпр. під р. 1233).

При тім роки почав класти він не від 1205, від котрого починаєть ся оповіданнє Галицької лїтописи, а від 1200 р., котрим кінчить ся Київська лїтопись, і «ничтоже сумняше ся» поставив роки від 1201 на подїях пізнїйших лїт. Окрім тих кількох років, які він знайшов готові в Волинській лїтописи, здаєть ся одинокими датами, які він зачерпнув з иньших джерел, були дати кількох русько-татарських подїй, звістних добре з північних лїтописних компіляций (з ними сей книжник, видко, був обзнаємлений) – битва на Калцї (1224), прихід Бату (1237), облога Київа (1240). Ними ориєнтовані подїї сусїднїх років, з рештою ж роки розложено зовсїм довільно, а тим самим і хронольоґія ся зовсїм нїчого не варта, і основою всяких студий над лїтописею повинний бути не хронольоґізований Іпатський кодекс (з опублїкованих дотепер він тільки й має хронольоґію), а иньші (як Хлєбнїковський і Поґодінський), що хоч пізнїйші о столїтє, близше стоять до архетипа, бо не мають анї хронольоґїї анї тих стилїстичних змін, які поробив хронольоґізатор, вставляючи роки (він викидав при тім такі переходи як: «въ та же лЂта», «въ то же время», «въ то же лЂто», «зимЂ же бывши» «времени минувши», і т. и. – нераз дуже цїнні для уставлення порядку подїй).

Супроти такої повної довільности хронольоґії Іпатського кодекса вона зовсїм не може служити до ужитку. Нїяка редукция не поможе на неї: треба дату кождої подїї викомбіновувати на власну руку, хронольоґію ж іпатську попросту іґнорувати. На жаль, се переконаннє досї не було загально прийняте в науцї. Що правда, повну неужиточність іпатської хронольоґії запримітив уже Карамзін, що перший віднайшов Галицько-волинську лїтопись і рішучо признав її хронольоґію невірною.

Одначе його осуд, дуже катеґоричний, не був відповідно оцїнений пізнїйшими дослїдниками. Поґодїн, Соловйов, Костомаров, Бестужев-Рюмін, пишучи про Галицько-волинську лїтопись, збувають її хронольоґію невиразними увагами, що вона «перебита», «неповна», «незручно зроблена», або зовсім промовчують. Соловйов, пишучи свою історию, хоч подекуди нотує похибки в хронольоґії Галицько-волинської лїтописи, але переважно бере її дати без застережень. Костомаров у своїй розвідцї «Черты народной южнорусской исторіи» (1862) без скрупулів датує подїї її роками, навить найбільше неможливими. Тільки Зубрицький в III т. своєї Істориї (1855), специяльно займаючи ся подїями Галицько-волинської лїтописи, полишає на боцї іпатську хронольоґію й пробує, особливо в подїях початку XIII в., самостійно датувати факти, на підставі иньших джерел (що правда – забогато при тім кладучи ваги на Густинську компіляцию й її хронольоґію). Але його погляд на іпатську хронольоґію далеко не так радикальний, як у Карамзїна; признаючи в нїй «анахронізми», він одначе не цураєть ся гадки про можливість редукциї (с. 82), а в пізнїйших подїях часто живцем бере іпатські дати.

На початку сїмдесятих років майже разом вийшли дві незалежно від себе написані розвідки, що близше займали ся хронольоґією Галицько-волинської лїтописи: розвідка проф. Шараневича про Іпатську лїтопись (Die Hypatios-Chronik als Quellen-Beitrag zur цsterreichischen Geschichte, 1872) і проф. Дашкевича про Данила (Княженіе Даніила Галицкаго по русскимъ и иностраннымъ извЂстіямъ, 1873).

Проф. Шараневич дав досить місця й уваги хронольоґії подїй Галицько-волинської лїтописи (с. 6-7 специяльно і в IV-V гл. passim), і зібравши досить значний материял з польських, угорських і німецьких джерел, на підставі його поправляв часом дуже добре хронольоґію Іпатського кодекса. Але й його становище супроти сеї хронольоґії дуже здерждиве: він уважав її роботою самого редактора лїтописи і хоч признавав в нїй помилки, («від одного до чотирох років наперед або назад»), але старав ся витолкувати декотрі похибки переводом дат з сїчневого числення на вересневе (sic) і змаганнєм лїтописця до праґматизма, а також уважав можливою редукцию сих дат (с. 7).

Далеко більш рішучо й основно виступив у сїй справі проф. Дашкевич – тодї ще молодий студент Київського унїверситета. Він признав роки Іпатського кодекса роботою копіста, «не вартого найменьшого довіря», і для датовання подїй Галицько-волинської лїтописи уважав одинокою дорогою: відшукуваннє хронольоґічних вказівок у текстї лїтописи та порівняннє їх з иньшими джерелами (с. 6-7). В своїх безконечних нотках, що робили майже неудобочтомою сю з рештою цїнну книгу, він дїйсно дав чимало дат, переважно добре виведених і часто умотивованих, хоч нїде специяльно над хронольоґією не застановляв ся.

Не вважаючи одначе на появу сих праць історична робота таки не вийшла на битий шлях в сїй справі. Кількадесять дат, принагідно поданих у працях Зубрицького, Шараневича, Дашкевича, часто зовсїм добрих, але не завсїгди умотивованих, часом не згідних з собою, а головно роскиданих в нотках, принагідно трактованих, так що й відшукати їх в потребі було не легко, не могли заступити хронольоґічного підручника, якого треба було для Галицько-волинської лїтописи. Самий навить принціп повного іґноровання хронольоґії Іпатського кодекса і самостійного комбіновання лїтописних подїй не знайшов собі повного горожанства в науцї. Такий авторитет в українській істориї як проф. Антонович в своїй Істориї Литви (виданій 1878) уживає дат Іпатського кодекса. Иньші знов дослїдники не кидали гадки про можливість редукциї його дат. А хоч не бракувало праць, де хронольоґія подїй Галицько-волинської лїтописи робила ся самостійно, або на підставі зроблених попереднїми дослїдниками комбінаций, хоч появляли ся працї, де певні партиї Галицько-волинської лїтописи, специяльно студиювали ся й хронольоґізували (нпр. Дроби Stosunki Leszka Biaego z Rusi і Wgrami, 1881, Лятковского Mendog, 1892), але се все заступити такого підручника не могло, тим більше що й не всї дослїдники роспоряджали відповідним для того апаратом.

Була заповіджена в Rozpraw-ах краківської академії специяльна студия про хронольоґію Галицько-волинської лїтописи пок. Дроби, але надрукована не була; зрештою, судячи по його друкованій працї, його хронольоґічні аналїзи ледви чи відповіли б науковим вимогам. Таким чином кождому дослїднику, що заглядав до Галицько-волинської лїтописи, приходило ся далї спотикати ся на хронольоґічній справі і коли не хотїв він збути її вказівкою, що ся лїтопись говорить те й те «під тим і тим роком», то мусїв вертувати ріжні працї, шукаючи в них хронольоґічних вказівок, а не знайшовши, чого потрібував, – сам комбінувати дату, стягаючи до того материяли, які міг і знав, а виходили й дальше працї, що в цїлости або переважно йшли за іпатською хронольоґією.

Мавши не раз до дїла з Галицько-волинською лїтописею, я часто мав нагоду на собі дізнавати сю приємність. Тож коли минї прийшло ся останнїми часами для істориї Галичини (в III т. Істориї України-Руси) переробити Галицько-волинську лїтопись від a до z, постановив я не скінчити на кількох хронольоґічних екскурсах, а зладити на підставі зібраного материяла підручник, який міг би бути придатним і для дальших дослїдників, і по скінченню III т. своєї Істориї зараз до нього забрав ся.

Сей підручник зложив ся в формі таблицї з коментарем, де кожда дата була б докладно виведена, бо без такого коментара не мала б нїякої сили переконання й сама таблиця. В природнім порядку роботи подаю наперед виводи дат, а в кінцї таблицю, як їх результат. Полєміки з відмінними хронольоґічними виводами оминаю, обмежаючи ся короткими вказівками: з рештою моя арґументация служить і арґументациєю contra відмінних виводів. По загальнїше осьвітленнє подїй відсилаю до своєї Істориї України-Руси т. III.

В виводї дат старав ся я довести датовання до можливої докладности, але подекуди се було неможливо, й приходить ся обмежити ся тільки приблизним означеннєм, з ваганнями до одного року. Ріжні степени докладности й певности дат означено на таблицї ріжним письмом і значками. Коментар до кождої дати можна знайти по поданих в хронольоґічній таблицї сторонах Галицько волинської лїтописи вид. 1871 р., і ще лекше – по поданій сторонї мого коментара.