Розділ «Вступний виклад з давньої історії Русі, виголошений у Львівськім університеті 30 вересня 1894 р.»

Шановна громадо!

Розпочинаючи курс історії Русі, я звертаюся гадкою до того факту, що нашому давньому книжникові київському здавався першим виступом Русі на історичну арену:

«Наченшю Михайлу царьствовати, нача ся прозывати Руская земля. О семъ бо увЂдахомъ, яко при семъ цари приходиша Русь на Царьградъ, якоже пишеть въ лЂтописании ГрЂцкомъ» – себто за Михайла з’явилося ім’я Русі, а се ми знаємо тому, що за сього царя приходила Русь на Царгород. Так що той невідомий нам на ім’я автор «Повісті временних літ» до сього часу відносить не тільки першу звістку, а й самий початок Русі яко нового фактору в державнім житті народів східнослов’янських.

Але звернімось до свідка того находу, що його бачив на власні очі. Ми маємо казання, що виголосив патріарх Фотій з поводу того находу, і його обіжник з поводу охрещення русів, і от що він тут каже про русів: «народ, про якого так часто балакано, народ, що переважає інших в жорстокості і в охоті до морду, себто звана Русь, що, підбивши під себе своїх сусідів і з того загордувавшись, на Ромейську державу зняла руки…»

Сі слова жадним чином не можуть прикладатись до першого виступлення народу на арену політичного життя, вони натякають на довгий попередній період громадської і державної еволюції. І справді, слова Фотія не стоять одиноко, ми маємо вже тепер серію відомостей з IX в., що доводять нас до такого ж виводу.

Така звістка в житті Георгія Амастридського з І полов[ини] IX в. про нахід в кінці VIII або в початку IX в. на Малу Азію «народу Русі, як всім відомо, найжорсток[іш]ого, немилосердного і цілком без ніякої ласки до людей»; отже, Русь і тут виступає яко нарід добре відомий. До того ж часу належить похід князя руського Бравлина на Сурож в Криму. Не зачіпаючи хакана Русі, що посилав 839 р. своїх послів в Візантію, бо за нього ведеться велика суперечка, я звернуся ще до звістки іншого типу, з історії культурної, до оповідання араба Ібн-Хордадбе про торгівлю руську; воно писано, як доводять новіші студії, перед 850 р., і в ньому читаємо, що «купці з Русі, народу слов’янського», їздили тоді з найдалек[іш]их країв слов’янських на Чорне море й возили крам в Візантію, а Доном та Волгою їздили в Ітиль (сучасну Астрахань) і по Каспійському морю, а часом на верблюдах возили крам в Багдад.

Ці відомості, в цілості взяті, свідчать, що комплекс народів слов’янських, з Руссю на чолі, що надала йому своє ім’я, вже пережив перед тими часами процес свого державного сполучення, мабуть, не короткий, вступив вже в культурні зносини не тільки з близькими сусідами, а і з далекими краями, коротко – мав за собою тоді вже політично-громадську й культурну минувшість.

Не інакше. Археологічні розвідки народів руських на їх сучасних оселях не знаходять, як тільки в стані вже значно високої культури. На сих оселях вони мали попередників в культурнім житті з інших народів, з інших рас, що пережили довгий період початкової культури, яка сягає найдавніших часів, часів давнокам’яних (палеолітичних). Та давня раса не щезла, вона мешкала разом з слов’янськими приходнями і злилась в одну націю з ними. Коли прийшли руські слов’яни в свої нові оселі, ми не маємо ще певних дат, і над різними гіпотезами довго було б застановлятись; певні історичні звістки сягають VI в. по Христі. Докладніші відомості маємо про їх стан культурний. На основі порівнянної філології доводять, що слов’яни ще в часі побуту на своїй арійській правітчині дійшли вже значної культурності, знали метали, обробляли землю, держали худобу й мали деякі інституції громадські. Археологічні розвідки свідчать, що перед Христом народи руські мали вже майже увесь той круг рукомесел, що і пізніше, вони знали майже всі роди хліба, всі роди господарської худоби, здобували і обробляли металічну руду, мали певні початки штуки (напр[иклад], в виробах металічних), потреби комфорту й розкоші.

З сим всім зв’язані були зносини торговельні з іншими народами. Географічне положення дало Русі дуже вигідне становище щодо зносин культурних; якби не перешкоди, вона могла б бути незвичайно важним з погляду культурно-історичного пунктом, де стикалися течії з Далекого Сходу, з півночі, з германсько-романського Заходу і тієї надзвичайно цікавої амальгами християнських, класичних і східних елементів, яку дає Візантійщина. Я проминаю тут багаті скарби римські, бо хронологічно вони попереджають зазначений вище час, хоч мені особисто здається зовсім певним, що маємо тут пам’ятки зносин русько-слов’янських; переходжу до Сходу. Територія давньої держави руської дає велику силу нахідок монети орієнтальної – з Туркестану і каліфату Арабського, з віків VIII, IX і X. Сі скарби, порівняні з відомостями джерел писаних, переважно арабських, запевняють існування інтенсивних і широких зносин у народів руських з краями східними. За зносини з Візантією найкращими свідками будуть трактати київських князів з Візантією в X в., трактати власне торговельні, що самим змістом посвідчають, як широкі і дужі були ті зносини; пригадаємо хоч би той уступ в трактаті 907 р., де купцям руським заборонено вступати з свого передмістя до Константинополя партіями більше 50 мужів разом. Зносини з Північчю тривали дуже довго й стало; «путь із варяг в греки» київському книжнику XI в. здавався чимсь давнім (і так воно власне й було), і ці зносини держалися довго й потім; про них оповідають скандинавські саги і мовчки притакують київські монети на Балтійськім помор’ї. За зносини з західними народами й державами ми маємо згадку вже в такого мандрівця з X в. Ібрагіма ібн Якуба: він повідає, що «з Краква (себто Кракова) в Прагу ходили з крамом руси і слов’яни», але докладні і ширші відомості за ті зносини ми маємо вже з XI – XII в. Під впливом тих ріжних культур на основі слов’янській вироблялася оригінальна і багата, зазначена характерними, своєнародними ознаками культура руська княжого періоду. Той чи інший вплив брав перевагу часами, але нігди не підлягала вона йому пасивно. В раніші часи на тім терені панував переважно вплив східний, ірансько-алтайський, який дає себе знати найбільш виразно в культурі так званій скитській; з хрестом переважає інший вплив, візантійський. Імпонувала Русі багата матеріальна культура Візантії, зложена з елементів античних і східних, і ще більше – переховані там скарби духові. Як справедливо висловився один історик, духова робота на тогочасній Русі – розуміючи тут вищі її верстви – головним чином уложилася в переймання Св. Письма.

Література патристична, агіографічна і апокрифічна стає головним джерелом освіти й культури; письменство сербів і болгар, що попередили нас на цілий вік в тій знаємості і придбали вже значну колекцію перекладів, полегшило нашій громаді приступ до того нового джерела, з якого Русь почала черпати обома руками. Письменство зливається з ідеєю побожності, спасення, і під сим впливом виробляється справжній культ книги, що виявляється виразно, напр[иклад], в запитанні: чи можна ступити на письмо, хоч би літери були так стерті, що годі й прочитати?

Щодо результатів і розповсюдження сеї духової роботи, то тут заходить немала суперечка. Виходячи з деяких слів літописі, а ще більше з звісток Татищевського зводу літописного, деякі вчені приходили до виводу, що просвіта в Давній Русі стояла не нижче, а може, й вище, як в Європі Західній, що шкільництво було добре уряджене й широко розповсюджене. Але дати, на яких сі виводи оперто, викликають справедливий скептицизм. Не поділяючи оптимістичних поглядів на стан шкільництва, не можна заперечити, що книжна просвіта була розповсюджена доволі широко, і поруч з людьми письменними тільки, «почитателями книжними», подибуємо ми не раз тубільців, які перейшли вищу, риторичну науку, що була вінцем тогочасної візантійської освіти; пригадаймо Іларіона, Кирила Туровського та такі писання, як похвала князю Рюрику (в «Літоп[исі] Київській»), казання про св. Климента, новознайдене посланіє митроп[олита] Клима. Через грецьке теологічне письменство доходило до наших людей щось і з класичної освіти. Галицький літописець цитує Гомера, хоч не дуже вдатно, а митроп[олита] Клим писав «от Омира, и от Аристо[те]ля, и от Платона».

Як узяти найвищі точки тогочасної духової культури, то треба признати за нею високу вартість; такі речі, як «Слово» Іларіона або «Слово о полку Ігоревім», зостануться назавше коштовними і дивними пам’ятками. Те ж саме треба сказати і про забутки матеріальної культури: такі зразки пластики, як Київська Софія з її дивними мозаїками, різьбами, побутовими фресками, мають цікавість з погляду артистичного не тільки для нас. Побут народний розвивається, приймає більш різноманітний характер, з’являються скарги на розкіш та примхи багатих. Деякі переховані речі, напр[иклад], з убрання, визначаються великим смаком, розкішшю й майстерною роботою.

Я задержався коло сфери культурної яко менше відомої. Устрій громадський в княжій Русі так же значно вже розвинений, диференцирований; елементи громадського устрою вступають поміж себе в ріжні характерні комбінації, і через те устрій ріжних земель прибирає одмінні, характеристичні форми. Простора держава, одна з найбільших, добудована остаточно в кінці X в., XI переходить в форму, яку, за Костомаровим, часто тепер звемо федерацією, федерацію sui generis[1] тільки, де окремність і автономія земель дучилась з єдністю руського народу, зазначеною в єдності мови, культури, релігії, громадського устрою. В оповіданнях літописних при нагоді випливають афоризми, вирази, що натякають на довгим часом вироблені, сталі принципи в відносинах державних. Дивлячися на побут, громадський устрій, культуру XI – XII в. зверху, можна було б сподіватись широкого розвитку, дальшого поступу, нових, вищих і оригінальних форм, і того всього нема. Намість того рухлявого, барвистого життя западає якась пітьма, мовчання, і коли розходиться та темрява, виступає побут, життя, устрій громадський – одмінні. Але і ці нові форми середнього, перехідного часу не встигли ще розвинутись, як їх зносять бурі народного руху, і витворяються ніби цілком нові форми. Від старого устрою громадського, від давнього культурного стану позостаються лише сліди, уломки…

Колись складали все на князівські усобиці, на татарщину, на утиски. Усобиці, справді, в значній мірі тамували, утрудняли вільний поступ громадський і культурний; татарщина хитнула княжий устрій державний і наробила руїни; утиски і ріжні пригоди знищили силу пам’яток нашого давнього письменства і тим утруднили, ба вчасти одібрали можливість зрозуміти дійсне становище громадське й духове минулих часів. Але причини головні лежали глибше, в основі громадського й політичного устрою нашого краю.

Історія застає його в формах вже більш-менш укінчених. Процес збирання руських земель до одного комплексу державного вже кінчався; у внутрішньому устрої князівська власть, оперта на дружині, стала головною восею громадського життя; князівська дружина й громада земська, хоч не відділені непереступно, зазначилися виразно; система урядування уставилася міцно. Про генезу того устрою за браком відомостей можемо тільки більш або менш правдоподібно гадати. Мало помагає нам в тім наша «Повість про початок Русі», хоч її відомості приймалися, часто і досі приймаються, bona fide[2]. Ближчі студії доводять, що ця «Повість» – тільки гіпотеза, наукова, як на той час, але нещаслива. Книжник XI в., що укладав її, мав так же мало певних відомостей про процес витворення держави руської, як і ми, ще менше, і його оповідання так само повинні підлягати історичній критиці, як і перекази легендарного часу історії римської.

Але, не входячи в те питання, ми застановимось коло того status praesens[3] нашого народу, який показують нам наші джерела.

Лад державний складається з двох головних чинників: князя з дружиною – і громади. В політичнім житті головну ролю має перший елемент. Заступництво громади існує, і ніхто не відмовляє йому права участі в справах політичних, але воно усунулося на другий план, і виступлення громади стало вже чимсь надзвичайним. Звичайний ряд лежить в руках князя і його дружини. Сей елемент опирається в значній мірі на боярство земське – купецький патриціат і властительство земське; їх інтереси солідаризують з князівсько-дружинним устроєм, вони входять в княжу дружину, оточують князя, і князь стереже їх інтереси, як то дає себе знати і в праводавстві.

Сі верхні верстви – князі, дружина, боярство – ведуть переважно політичну й культурну роботу в Давній Русі. Вони складають ту простору державу й заходжуються коло її утримання; вони держать в своїх руках ту широку торгівлю і дають рух промислу й штуці; в сі сфери найраніше знайшло вступ християнство; тут знаходила собі опіку церква, письменництво, духова культура; тут зростала ідея національної й культурної єдності руського народу.

Народна ж маса здебільшого зоставалась чужою для сього руху, для сих завдань. Політичні змагання дружини і боярства були їй здебільшого несимпатичні, витворення широкої держави накладало на неї тільки більші тягарі податкові і зміцняло ту князівсько-дружинну верству, що тяжіла над нею; загранична торгівля, штука, нові промисли були не для народу; він задовольнявся майже виключно місцевими виробами; християнство і його обряди довгий час народ уважав релігією князів та бояр, як то зауважив в своїм «Правилі» митр[ополит] Іоанн, і тримався дідівських звичаїв; монастирі, церкви, освіта концентрувалися переважно по самих більших містах. Самі ті верстви верхні, цілий той устрій державний були народній масі з багатьох поглядів противні. На лихо, в старім письменстві майже виключно заховалися думки, життя тих верхніх верств. Ми так мало знаємо, як жив народ, чого він прагнув, яким горем болів. Ті всі княжі усобиці, поставлення князів і єпископів, далекі заграничні походи, всі злоби дня, що заповняють сторінки наших старих літописів, цікавили, забирали тільки дуже невелику частину громади, були справді, в значній частині, лише шумовиною, що плила глибоким і тихим потоком. В витійствах давнього книжника, що, як бджола, звідусіль збирав примовки і апотегми, ненароком і цілком не до речі, прорвався голос, крик тієї народної маси, що так ріжнить з цілим дружинним світоглядом того утвору: «Не май собі двора коло княжого двора, не держи села коло княжого села, бо його тивун, мов вогонь, трутом накритий, а його рядовичі (урядники), мов іскри: хоч би огню остерігся, та від іскри не встережешся, щоб не попалити собі одежі».