Розділ «Етнографічні категорії й культурно-археологічні типи в сучасних студіях Східної Європи»

Давня і глибоко закорінена манера – об’ясняти відміни в культурі відмінами етнографічними і появу їх виводити від перемін в колонізації – від появи нового народу, що, мовляв, приніс з собою сі нові культурні здобутки, звичаї і обряди. Був час, наприклад, коли мегаліти зв’язували спеціально з кельтами, бачили в них їх виключну власність і, де були мегалітичні будови, припускали давніші кельтські осади. Появу в Західній Європі металічної культури, домашніх звірят уважали здобутками, принесеними якимись новими племенами, якоюсь великою міграцією. Нещодавно висловлялися здогади, що й неолітична культура була принесена в Європу якоюсь ближче нам незвісною міграцією, що стара палеолітична людність полишила Західну Європу під впливом змін в кліматі і фауні й її місце зайняла та нова неолітична людність, прийшовши – з Азії, наприклад, що все ще лишається такою vagina gentium[20] для Європи.

Звичайно такі теорії упадають в міру того, як збільшається запас наших відомостей. Після того як мегаліти показалися не тільки в Західній Європі, а і в Північній Африці, на Кавказі і в Індії, – ніхто не бачить в них слідів кельтських міграцій. Багатші нахідки, докладніші студії показали нам повільний розвій домашнення звірят в Європі, ще докладніше – повільне розповсюднення перших металів міді й бронзи, їх, щоб так сказати, – ендосмозу в кам’яну культуру. З того часу як знайшлися в Західній Європі переходові типи між останніми стадіями палеолітичної культури (Magdalйnien — по звичайній, загальнозвісній схемі) і неолітом – типи т.зв. Tourassien i Tardenoisien, пропав той hiatus,[21] той розлом між палеолітичною й неолітичною культурою, що змушував до здогадів про радикальну переміну залюднення Європи на сім переломі, і коли тепер ще далі говорять про нову міграцію на порозі неолітичної культури, то вже з огляду на такі справді реальні факти, як появу довгоголового типу – хоч і тут можна ще споритися, чи дійсно сі факти змушують до такої теорії і т.д.

Подібно як сі кардинальні зміни в історії людської культури пояснялися й факти більше місцевої культурної історії Східної Європи, які відкривають нам археологічні досліди. Зміни в культурі, в техніці, в похоронних обрядах толкувалися змінами в колонізації, неквапно зв’язувалися з етнографічними іменами, переказаними нам історією. І так діється до нинішнього дня. Так один з визначних археологів російських недавно ще доводив, що бронза була принесена новим народом, отже похорони бронзової доби (такими уважає він похорони з червоними скелетами) належать іншому народу, ніж похорони кам’яної доби. Ранню залізну культуру й похорон все ще досить серйозно (хоч не всі – декотрі тільки конвенціонально) уважають скитськими. Старші похоронні типи признають кіммерійцям – тільки в тім нема згоди – котрі саме, бо тимчасом як одні признають їм похорони кам’яної доби (скорчених скелетів), інші – бронзової, а інші – знов найранішої залізної. Скоро відкриті були оселі з мальованим начинням чи так звані точки («площадки») з «передмікенською культурою» – не встигли ще дослідити їх території, району їх розширення, ані самої тої культури, а вже виступили цілим рядом здогади про їх етнічну приналежність: одні побачили тут неврів, інші – греків з-перед міграції на Балкан, інші – слов’ян і т.д.

Скороспішність виводів – річ взагалі дуже звичайна в початкових стадіях науки, але не конче корисна. І в данім разі таке передчасне приліплювання етнічних титулів до археологічних типів не тільки безплідно забирає енергію дослідників, а і вносить часом непотрібну заплутанину в археологічний матеріал та відсуває те, що передовсім на його підставі має бути і може бути зроблене – образ розвою культури на певній території, незалежно від етнічної номенклатури її. Взагалі археологічний матеріал для Східної Європи поки що такий іще бідний, а що важніше – в переважній часті так лихо спрепарований, що увага дослідників передовсім мусить бути звернена не так на роблення далеких виводів, як на уліпшення методів і системи досліду, бо ні в одній, мабуть, іншій сфері ненауковість досліду не являється таким непростимим і непоправним гріхом, як, власне, в археології: справедливо підносили, що тимчасом як лихо описані монументальні чи писані пам’ятки можуть бути з часом описані чи видані ліпше дальшими дослідниками, а недокладна обсервація або хімічний аналіз можуть бути заступлені ліпшими – недокладно переведена розкопка безповоротно нищить дорогоцінний і може бути – одинокий в своїм роді матеріал, даючи замість цінного факту з історії людської культури малоцінні bibelots[22].

Спеціально в справі змін культурних форм і обрядів треба все пам’ятати – з одного боку, що від неолітичної доби (досить пізньої, з другої половини її, коли ми вперше маємо багатший археологічний матеріал) і аж до гунського находу ми не маємо вповні виразних безсумнівних вказівок – чи історичних, чи археологічних – на якусь масову вповні чужорідну міграцію в Східній Європі. По-друге – що вже від дуже ранніх часів, в кождім разі – від другої половини неолітичної доби, були сильні культурні впливи, культурна ендосмоза як в Західній Європі, так і в Східній.

Справді, супроти того, що з ідеєю індоєвропейської правітчини в Передній Азії приходиться попрощатись, і все більше правдоподібним (і в науці прийнятим) стає погляд, що індоєвропейці жили десь в Східній Європі ще перед своїм розселенням, а їх культурна еволюція на правітчині іде ген в глибину неолітичної культури, вповні можливо, що значна частина Східної Європи – чи Полудневої, як хочуть одні уміщати сю індоєвропейську правітчину, чи Західно-Полудневої, чи Східно-Полудневої – як хочуть інші, – мала індоєвропейську людність від пізньої неолітичної доби аж до гунського находу. А в такім разі культурна й побутова еволюція сходить на культурні впливи, чужорідні домішки і вкінці – просту-таки еволюцію життя, і про різкі етнографічні відміни й міграції можна поки що говорити хіба лише гіпотетично.

Візьмім найстарше етнографічне ім’я, передане нам історичними відомостями – кіммерійці. Лишаю вже на боці, що ми не знаємо, чи дійсно існував в чорноморських краях взагалі такий конкретний нарід, що се не зовсім певно, бо ся пара імен – скитів і кіммерійців – могла бути попросту пересаджена, псевдонауковою комбінацією грецьких письменників, на північне побережжя Чорного моря з малоазійських країв, де вона дійсно існувала. Але й існувавши реально, кіммерійці могли бути такими ж іранцями, як і скити (як то, зрештою, й припускають декотрі дослідники), або в кождім разі індоєвропейцями. Появу скитського імені в Європі также, властиво тільки з дуже великими обмеженнями, можна признавати міграцією. Уважніше придивляючися колонізаційним і культурним відносинам чорноморських степів, новіші дослідники все рішучіше підносять ту гадку, що виступи скитів, потім сарматів, вкінці аланів були змінами більше політичними, перемінами зверхніх орд, а радикальних змін в людності властиво не було. Правдоподібно, іранська людність держалася в чорноморських степах протягом цілого сього часу. Розуміється, вповні можлива туранська, урало-алтайська домішка в сій кочовій людності, але поки що сконстатувати її ми не можемо з певністю, ані не можемо вказати її величини й значіння. Правда, важним фактом являється те, що в ранній залізній культурі виступає незнаний нам перед тим в сих краях короткоголовий антропологічний тип, але ж бо взагалі ми так мало маємо антропологічного матеріалу з раніших часів, що й тут тільки гіпотетично можемо говорити, що в неолітичній добі в Східній Європі жив чоловік довгоголовий, а в металічній з’явилася в степах короткоголова людність. Ще менше доказової сили мають інші факти – приміром, зв’язь східноєвропейського стилю скитських часів з середньоазіатським, бо тут для об’яснення вистали б і самі культурні впливи і т.ін.

Але й припускаючи, як вповні правдоподібну, туранську домішку в степовій людності скитсько-сарматських часів, зістається в цілості можливість, що від неолітичних часів до вповні історичних IV віку людність полудневої й полуднево-західної часті Східної Європи в головнім була з індоєвропейської родини, і значить – стрічалися тут одноплемінні етнографічні групи. Між ними мусили бути відміни (бо етнографічна диференціація мусила зазначитися ще перед індоєвропейським розселенням), але не так сама по собі різка, Щоб a priori[23] мати право зв’язувати з нею якісь різкі культурні відміни. Там, де вони були вже в тих часах ближчого споріднення і сусідства, вони свій початок ведуть, властиво, знов-таки від чужих культурних впливів і чужорідних домішок, отже зводять питання знову до міжнародної культурної ендосмози.

Я не перечу, ба навіть надіюся, що з розвоєм більше систематичних і докладних, науковіше ведених археологічних розслідів, коли удасться уставити наступство певних культурних форм і їх територіальний розклад, географічні райони, не в однім разі може удасться зв’язати певні культурні й побутові форми з певними племенами як їх виключну прикмету і власність. Але се діло будучності. Поки ж що ми з певністю можемо вказати, здається, тільки одну серію археологічних фактів, зв’язану якраз з першою напевно звісною нам чужорідною міграцією – тюркською: се впускні й інші могили з похороном небіжчика з конем і кам’яні баби (хоч і тут ближчі хронологічні вказівки дати й докладнішу етнографічну приналежність виказати мають дальші досліди: чи маємо зачинати від печенігів, чорних клобуків і половців тільки, чи братися до перших етапів турецької й взагалі північноазійської міграції). Те, що перед тим, – се ряд фактів культурної еволюції території, які тільки гіпотетично або частково в’яжуться з етнічними групами чи поодинокими народами.

Візьмем найстарший досі нам звісний тип похорону – погребання скорченого трупа. Що з ним можна зробити? Він насамперед дуже мало характеристичний, бо так зване утробне положення трупа – найбільш характеристичне – рядом переходових положень переходить в випростуване; ніякої характеристичної обстанови также нема. З другого боку, територія їх розширення розлазиться in infinitum[24]: похорони скорчених небіжчиків Східної Галичини дають перехід до подібних похоронів західноєвропейських, що заводять нас до крайніх границь європейського суходолу. Яке ж можливе тут етнічне означення? Сі похорони могли належати кождому народові, який ми в даній стадії культури в даній місцевості припустимо. А стадія культури не так докладна, бо коли в одних похоронах сього типу маємо культуру неолітичну, в інших, видно, дожив він до початків металічної культури.

На Чорномор’ї на сей похоронний тип осідає з часом новий похоронний обряд – обсипування чи обмазування небіжчика червоною фарбою. Осідає він на попередній тип так легко, що ледве чи можна думати про якийсь перелом колонізаційний; на цілій простороні, яку обіймає сей новий обряд – в кождім разі ні.

Локалізується він докладніше, ніж похорон скорчених небіжчиків, хоч докладних границь його, розуміється, ще зовсім не маємо. Бачимо його на степовім Чорномор’ї, від Кубанщини до Бессарабії; на Подніпрові він сягає полудневої Київщини, в басейні Дінця звісний він в Ізюмськім повіті; в лісовім поясі й на заході – на Волині і в Галичині – його не знаємо. В приморських місцях сей похорон виступає в обстанові переходової доби від неоліту до металічної культури; далі на північ в масі видержана обстанова безметальна, так що тяжко думати, аби сі похорони належали до металічної культури.

І знову я питаю: яка можливість звязати сей похоронний обряд, хоч і такий характеристичний, з якоюсь певною етнічною групою як його власність? Що за нарід посадимо ми в сій переходовій добі від каменю до металу на тій простороні від Кубані до Бессарабії, від моря до поріччя Росі й середнього Дінця?

Перед кінцем неолітичної доби виступають оселі з «передмікенською» культурою. Се тип найбільше характеристичний з цілої ранньої культури нашої території, найрізше відграничений від інших культурних типів. Сі глиняні будови, багаті форми посуди, пишна кольорова і різьблена орнаментація, глиняні статуетки – все виникає так нагло й несподівано на тлі нашого неоліту, що, дійсно, легко підсуває гадку про якусь міграцію. Але так, як стоїть справа з ним тепер, яку таку народність винайти, щоб їй признати сю культуру яко її спеціальну власність? Поріччя (правобічне) середнього Дніпра, Поділля, Бессарабія, Буковина й Волощина, Семигород – се район з ясно вираженою одностайністю сеї культури. Кого тут посадити, щоб се було бодай чимсь трошки більшим від простої гіпотези?

Мені здається дуже правдоподібним, що ся культура мала чужий, імпортований початок, але розвинулася серед місцевої людності, розвинулася досить широко, як показують численні оселі й робітні (гончарські печі) сеї культури, й могла дорогою зносин і торгівлі передаватися з одного місця на друге, незалежно від етнографічної приналежності.

Розширення міді й бронзи на нашій території може, здається, якраз служити доказом, що географічне сусідство, торговельні дороги й зносини, а не етнографічна приналежність, грали головну ролю в культурній еволюції, в присвоюванні здобутків вищої культури і т.д. Один район бронзової культури бачимо на західнім краю її, під Карпатами, в сусідстві угорської і взагалі середньодунайської бронзової культури (старшої й пізнішої), другий – на сході, в басейні Дону й Дінця, в сусідстві кавказького бронзового огнища. Мідяні й бронзові вироби йшли також, очевидно, і з чорноморського побережжя і поволі всякали в стару палеолітичну культуру – бачимо се на похоронах з червоними скелетами, на оселях «передмікенської культури» і т.д. Процес розширення бронзової культури йшов так повільно в краях, дальше положених від її огнищ (як поріччя Дніпра), що перше ніж вона опанувала тутешній побут, прийшло й залізо, так що подекуди бачимо, як воно безпосередньо осідає на кам’яній культурі.

Підем іще далі. Те, що зветься звичайно скитською культурою, – се стріча двох культурних течій, одної з полудня, від чорноморського побережжя – гелленістичної, другої – східної, що йшла з Передньої Азії, споріднена, з одного боку, з перською, з другого боку – з урало-алтайською технікою й стилем. Ріжні комбінації сих двох течій в нашім Чорномор’ї – чи то чисто механічне сполучення, чи більш тісне, з обопільними впливами їх на себе – се те характеристичне, що зветься «Скитією».

Та воно характеризує тільки техніку, стиль чорноморського побережжя й Середнього Подніпров’я певного часу, але чи було виключною власністю скитів – в тім можна дуже сумніватись. Я, наприклад, не важився б ніяк припустити, що в полудневій Київщині і в Полтавщині, де ми стрічаємо похорони з сею культурою, ходили й ховали своїх небіжчиків скитські орди. Так само і з самим утворенням сеї культури. Грецькі впливи ішли з чорноморського побережжя в глибину Східної Європи, певно, не потребуючи в тім ані якогось спеціального посередництва скитської людності, ані обмежаючися її територією; вони зачинаються від початків грецької колонізації й найбільшої інтенсивності доходять, як показують, може, найбільше виразно керамічні нахідки, якраз в часах перелому в степових відносинах, коли заникали скитські орди й на перший план виступали сарматські, – в IV – III вв. Передньоазійська металічна техніка в іранських кочових ордах, що рухалися як один потік лави від Туркестану до Подунав’я, мала, певно, дуже наручний міст для свого переходу в Чорномор’я, але чи одиноко сею дорогою ішла? А ще більше питання – чи круги її впливів сею кочовою людністю обмежались? Мабуть, ні…

Се так, як було і з «готським» стилем. Готські племена понесли його на захід, в Європу, спопуляризували його, але народився він без них, і на Чорномор’ї був він в певних часах прийнятий не тільки готами – був тут місцевим стилем взагалі в III – IV в…