Розділ «ІV»

В тій хвилі Андрусь Басараб, що досі мовчки слухав усеї тої розмови, звернувся сам до жида:

– Що се за справа така, Мортку? Яку ви справу маєте з Матіем?

– А нащо вам то знати? – відповів уразливо Мортко.

– Вже ти не питай, нащо мені то знати, – відказав Андрусь. – Але тобі, – що тобі шкодить сказати?

– Т-та шкодити не шкодить, але… Жид поглядів на Андруся пильно, немов боявся нажити собі в нім нового ворога.

– Говори ж, коли не шкодить! – сказав Андрусь і став над Мортком, мов чорт над грішною душею.

– Та що ту й говорити – пуста справа, puste Geschaft, та й годі! Тямите, от уже два роки тому з ями видобули кості чоловіка. По перстню пізнали, що то був Іван Півторак, чоловік тої Півторачки, що тота хата є!. Він перед роком, десь був пропав. Ну, а Матієві відкись влізло в голову, що я щось тому винен, що він впав в яму, та й ну ж на мене подавати до суду. Він гадав, що мене зараз озьмуть та й повісять… Коли-бо то в суді так не йде: скаржиш кого, то вперед докажи! А ту як мож доказати? Ну, але, богу дякувати, вже справа скінчилася! Слухайте, Матію, я ще раз кажу: що вам було в того вдаватися та тратитися на процес? А тепер, коли-сте програли, забудьте о всім і будьмо собі знов добрі, як перед тим! Ну, подай руку, старий!

Жид простягнув Матієві руку.

– Я, тобі? – скрикнув Матій. – Я мав би свою руку класти в тоту руку, що мого Іванчика зо світу зігнала? Ні, не діждеш того!

– Ну, видите, – сказав жид, обертаючись до Андруся, – він усе своє. Слухайте, Матію, ви собі з таков бесідов дайте спокій, бо тепер, коли суд сказав, що я не винен, ніхто мені того не сміє казати. Тепер я вас можу скаржити за образу!

– Ну, скарж, скарж, – крикнув Матій, – най мене повісять, що мали тебе повісити. А я, хоть би й десять судів не знайти що казало, все буду своєї, що ніхто інший, тілько ти пхнув Івана в яму! Та й годі. А тепер іди мені з хати, бо як ми терпцю не стане, то готово що неладне бути межи нами!

Мортко стис плечима і пішов. Але в дверях ще раз обернувся, поглянув з погордою на Матія і сказав:

– Дурний гой! Він гадав, що мені що зробить процесом, а то би треба не так рано встати, щоби мені що зробити!

І з тими словами Мортко пішов. А Матій усе ще сидів на припічку, блідий, розбитий, тремтячий, сидів без мислі і руху, а в голові його, мов млинове колесо, торохтіло одно темне, пусте, холодне слово: пропало! пропало! пропало!…

Андрусь Басараб приступив до нього і положив свою дужу долоню на його плече:

– Побратиме Матію!

Матій підвів очі і поглянув на нього, мов потопаючий.

– Що се за справа така? Що за процес? Чому ми досі нічо о нім не знали?

– Ех, пропало, все пропало! – відказав Матій. – Що тепер і говорити о тім!

– Ні, ти розповідж, тобі самому лекше буде!