Розділ «XV»

Фанні, Леонова одиначка, сиділа самотньо в задумі на м'якій софі в пишнім покої. Вона час від часу позирала на годинник, що тикав обіч неї під кришталевим дзвоном на мармуровім столику.

– Третя година, – сказала вона знудженим голосом. – Як поволі той час іде! Батько поверне аж по п'ятій, а ти, Фанні, сиди сама!

Як много годин, як много днів вона просиділа вже отак сама на тій м'якій софці, побіч мармурового столика з годинником під скляним дзвоном! Як много разів нарікала вона на той лінивий хід часу! Чи у неї в руках була яка робота, про котру знала, що вона нікому не потрібна і нікому ні на що не здасться, чи книжка, котра її ніколи не могла заняти, – все тота нестерпима нуда, тота самота давили її, всисались їй усіми порами в тіло, немов гризька багнюка, її жива, кровиста натура ниділа і сохла в тій холодній, бездільній самоті. В жилах кипіла молода кров, фантазія ще додавала їй жару, а між тим кругом самота, холод, одностайність. Їй бажалось любові з чудовими, романтичними пригодами, палячих устисків якогось героя, догробної вірності, безграничного посвячення. А між тим дрогобицьке товариство, а ще товариство дрогобицьких «панів еманципованих», глупих а зарозумілих жидків, було для неї тим, чим холодна вода для огню. Вона ненавиділа їх з їх вічними, з книжок вивченими компліментами, з їх малпячим надскакуванням, в котрім виразно виднілося більше ушанування для батькового маєтку, ніж для її прикмет.

– Як поволі той час іде! – повторила вона в задумі, тихіше, ніжніше якось і несміло визирнула крізь вікно на улицю. Чи ждала кого? Так, ждала, ждала його, свого героя, того дивовижного молодця, що від кількох тижнів, мов яркий метеор, несподівано, таємниче появився на її небосклон!. І появився зовсім відповідно до її романтичних мрій: королевич в жебрацькій одежі! Бідний вуглярчук, котрого чорні великі очі так і пожирали її, котрий так перелякав її, вчепившися генто за бричку і повалившися на улицю, котрий так різко, так нам'єтно визнав їй свою любов, котрий відтак немало здивував її, появившися справді в її домі в елегантській одежі, в переміненім, проясненім виді. Який він прямий на словах, який гарячий, енергійний, не знаючий завад ні перешкод, мов і справді який всемогучий королевич! І який він зовсім не подібний до тих блідих, мізерних, боязливих і смішних кавалерів, яких вона досі бачила! Кілько сили в його мускулах, кілько огню в його погляді, кілько гарячої нам'єтності і в його серці! І як він любить її! Але хто він такий? Що за один? Зоветься Готліб, – сказав, – але у якого роду? Чи може він бути моїм?

Такі думки, мов золото-рожеві пасма, снувалися по голові самотньої Фанні, і вона чимраз нетерпливіше позирала на годинник.

– По третій він обіцяв прийти, – прошептала, – чому ж не приходить? Нині має розкритись ціла таємниця, – чому ж його нема? Чи, може, все те сон, привид моєї роздражненої фантазії? Але ні, він держав мою руку в своїй, він цілував мої уста, – ох, як гарячо, як страсно!… Він мусить прийти!

– І він прийшов уже! – сказав Готліб, входячи тихо і кланяючись.

– Ах, то… ти! – сказала тихо, рум'яніючись, Фанні. Се було перше «ти», котре вона йому сказала. – Я, власне, думала о тобі.

– А я о тобі й не переставав думати, відколи тебе побачив.

– Чи справді?

Дальша розмова велася без слів, але для обоїх була дуже добре зрозумілою. Вкінці прошептала Фанні:

– Але ти обіцяв мені нині відкрити свою тайну: хто ти?

– І ти не догадалася досі? Не вивідалася о тім, що тобі котрий-будь з твоїх слуг міг сказати?

– Ні. Я ні з ким о тобі не говорила.

– Я син Германа Гольдкремера, знаєш його?

– Що? Ти син Германа, той сам, за котрого батько сватав мене?

– Що? Твій батько сватав тебе за мене? Коли?

– Недавно, два місяці тому. Як я тебе боялася, не бачивши!

– Але що ж сказали мої родичі?