Розділ «VІІ»

Було то вечором. Матій і Бенедьо повертали з роботи і сиділи мовчачи в хаті при млавім світлі невеличкого каганця, в котрім горів, шкварчав і порскав нечищений бориславський віск. Бенедьо вдивлявся в план, розпростертий перед ним, а Матій, сидячи на своїм малім стільчику, латав свої ходаки. Матій від того вечора, коли Мортко сказав йому, що «їх справа скінчена», був мовчазливий, мов прибитий. Бенедьо хоч і не знав докладно, що се за справа, все-таки дуже жалів Матія і рад був допомогти йому, але, з другого боку, не смів зачіпати його, щоби не розворушати в нім наболілого. Скрипнули двері, і до хати ввійшов Андрусь Басараб.

– Дай боже час добрий! – сказав він.

– Дай боже здоров'я! – відповів Матій, не підводячися з місця і витягаючи дратов.

Андрусь сів на лаві під вікном і мовчав, роззираючися по хаті. Очевидно, він не знав, від чого би то зачати бесіду. Далі звернувся до Бенедя:

– А що у тебе, побратиме, чувати?

– От, увійде, – відповів Бенедьо.

– Щаститься тобі якось в нашім Бориславі, – сказав трохи гризько Андрусь. – Чув я, чув. Та ти тепер великі гроші береш денно при своїй фабриці!

– По три ринські денно. Не надто то багато як на майстра, але як на бідного помічника, то певно, що досить. Тре буде дещо післати мамі, а решту, – ну, та вже о решті поговоримо пізнійше, як усі зійдемся. Я думав дещо троха над нашою долею…

– Ну, і що ж ви видумали? – спитав Андрусь.

– Будемо говорити о тім на зборі. Але от тепер стараймося деяк потішити побратима Матій, – адіть, який ходить! Я вже й сам хотів дещо балакати, але що, бачите, замало ще його знаю…

– Та я, власне, для того прийшов, – сказав Андрусь. – Побратиме Матію, пора би тобі розказати нам, що у тебе за справа була з Мортком і чому вона тебе так обходить?

– Е, та що вам розповідати? – знехотя відказав Матій. – Що говорити, коли справа скінчена? Тепер дарма говорити, – не повернеш!

– Та хто знає, хто знає, чи скінчена, – сказав Бенедьо. – Розповіджте лишень, все три голови потрафлять більше дещо вигадати, ніж одна. Може, найдеся ще яка рада. А якби вже і справді все пропало, то бодай вам буде легше, коли з нами поділитеся своєю грижею.

– А я, а я, і я так кажу, – потвердив Андрусь. – Все-то сам-один чоловік – дурень напротив громади.

– Ой так, так, побратиме Андрусю, – відповів сумовито Матій, відложив набік скінчену роботу і закурив люльку, – може, то й але, що чоловік дурень: прив'яжеся до другого, і відтак гризися вже не йно самим собою, але й другим, і третім! Та й ще, правду тобі скажу, за другим чоловік дужче гризеся, ніж за собою. Таке й моє. Нехай і так, розкажу вам, яка зі мною гісторія була і яка у мене справа з Мортком.

Буде вже тому щось зо штирнайцять літ. Саме п'ять літ по моїм приході до того заклятого Борислава. Ще тоді ту не так було. Ями йно що починалися, – все ще якось подобало на село, хоть і тоді вже жидівні назлазилося було сюда, як хробів до стерва. То тоді ти, небоже, ту пекло було, аж сумно погадати. Жидівня крутилася та гомоніла коло кождої хати, пестилася, як ті пси, до кождого господаря, насилу тягла до коршмів або й таки в хатах поїла людей, видурюючи по кусникові грунту під закони. Що я тоді навидівся, аж серце нукало! А скоро, собачі діти, обдурили чоловіка, виссали з него все, що мож було виссати, – тоді гей же на него! Тоді він і пияк, і лайдак, і псяпара, тоді його і з коршми витручують, і з власної хати виганяють. Страшно збиткувалися над людьми!

От раз іду я рано на роботу, дивлюся: повна вулиця людей, збилися в купу, гомонять щось, серед купи крик і плач, а збоку в невеличкій, соломою критій хаті жиди вже розгаздувалися, як у себе дома, вимітують ізсередини все: миски, горшки, полиці, скриню… «Що такого»? – питаю я. «А що, – відповідає оден чоловік, – довели нехристи бідного Максима до послідного. Статний був газда, ніщо й казати, а людяний, чемний…» – «Ну, та й що з ним сталося?» – «А не видиш, – каже чоловік, – видурили у него грунт, худоба розтратилася, а нині ось прийшли та й з хати го вивергли, кажуть, що то їх, що вони собі купили. Той в крик – жиди не питають. Той дірвався до бійки, а їх злетілося в одній хвилі, як тих гавронів, та й давай бити бідного Максима! Зробився крик, зачали збігатися й наші люди і ледво вирвали Максима з жидівських рук. А той обкервавленіій, аж страшний, та й кричить: «Люди добрі, ви видите, що ту дієся? Чого стоїте? Ви гадаєте, що то лиш зо мною так сталося? І з вами буде так само! Ходіть, беріть, що хто має, в руки – сокири, ціпи, коси, – беріть і виженіть тото паршивство з села. Вони вас розточать живих, так як мене розточили!» Люди видивилися на него, стоять, гомонять… А ту оден жид, – он той, що он визирав з вікна, – пірвав камінь та й луп Максима в голову. Той на місці перевернувся, лиш захарчав: «Люди добрі, не дайте моїй дитині загибати! Я вмираю!…»

Я не дослухав того оповідання а почав протискатися до середини здвигу. Насеред улиці лежав чоловік, може, де сорока літ, в подертій сорочці, окровавлений, посинілий. З голови ще капала кров. Коло нього припадала і лебеділа мала дівчинка. Мене аж морозом обхопило, коли позирнув та тото, а люди обступили доокола, стоять стіною та гомонять, але й з місця не рушаються. А Максимову хату обступила жидівня, аж зачорнілося довкола, – вайкіт та гаркіт такий, що й слова власного не чути.

Я стою, як остовпілий, дивлюся сюди-туди, не знаю, що діяти. Аж ту виджу, з вікна виставився той сам жид, що забив Максима; вже геть-геть, видно, осмілився і кричить, поганець: «Так му треба, пиякови одному! Так му треба! А ви чого ту поставали, свині? Марш додому оден з другим!»