Розділ «ІV»

– Се вже моя річ. Почуєте тоді, як діло зробиться, а наперед о тім говорити не приходиться, – відповів Андрусь. – А до обрахунку також недалеко. Адже мусить дубець підрости аж до хмари, щоби в него грім ударив. Чекайте ще троха… А тепер добраніч!

Всі побратими добре знали залізну, рішучу натуру Андруся Басараба, знали, що на його слові можна полягати, і не допитувались далі, а тільки зібралися до виходу.

– А ти, побратиме Прийдеволя, зістанься ту, щось тобі буду говорити, – сказав Андрусь, а на лиці бідного парубка блиснула якась радість, мов надія виходу з страшної муки.

Розійшлися побратими. Тільки старий Матій сидів у куті під стіною, а давно погасша люлька випала йому з зубів і лежала на поділку. Так само Андрусь і Бенедьо сиділи мовчки, кождий на своїм місці, кождий занятий своїми думками. Тільки Прийдеволя стояв коло порога з лицем мертвецьки-блідим і з заломаними руками, стояв, як живий образ болю, і ока не зводив з Андруся Басараба, немов від нього ждав не знати якої пільги. Матій перший приступив до молодого парубка.

– Що ж ти, небоже, гадаєш робити? – спитав він м'яким, співчуючим голосом.

Прийдеволя глянув на нього з виразом непевності на лиці.

– Або ж я знаю, що робити та й що діяти? – відказав він зломаним голосом. – Смерть собі зроблю, як не зможу бодай пімститися на своїх ворогах!

– Скарж їх до суду, най злодії хоть посидять! – дорадив Матій.

– До суду? – обізвався понуро Андрусь. – Ну, також добра рада! До суду! І хоть би їх там і позасуджували, то що? Посидять по пару місяців та й вийдуть і ще вдвоє будуть мститися над людьми. Але чи їх позасуджують? За що буде їх скаржити в суді, коли сам не знає, що вони там дівці зробили? А хоть би й сто раз знав, то де має на се свідків, як їм докаже? А може, дівка сама, з власної волі, зробила собі смерть, або, може, бог знає, яка на то інша була причина? Ех, Матію, Матію! З твоїм судом!… Ту треба іншого суду, іншої правди!…

На ті слова Матій, мов справді побитий, схилив сумно голову і зітхнув важко, немов помимо своєї волі і охоти мусив признати їх правду. А Прийдеволя ще пильніше глядів на Андруся і ледве чутно промовив:

– Так, побратиме, і я так гадав, що свідків нема ніяких!… Ще коби хоть вона жила, господи, коби вона жила!… Але ви знали, яка вона була горда та неподатлива, ніякої ганьби, ніякого згірдного слова не могла стерпіти!… Ну, але що ж мені робити, що діяти?…

Андрусь взяв його за плече і відвів до кута, моргнувши Матієві, щоби відступився, – і відтак зачав йому щось стиха шептати до вуха. І видко, що немалої ваги мусили бути Андрусеві слова, коли молодий парубок від них зразу поблід ще дужче далі почервонів, а вкінці, тремтячи всім тілом, немов у темниці, злим голосним плачем і, гаряче стискаючи Андрусеву руку, викрикнув:

– Так, твоя правда, братчику, іншого виходу нема! Так і зроблю, і най дієся зо мною божа воля!

– Тілько зpyчно, розважно і сміло, а нічого нема боятися! Всі ми під божим судом ходимо, божий суд на всіх рівний справедливий, тілько людський суд не такий! А тоді… тоді побачиш, що полегшає! Ну, а тепер іди вже, добраніч!

Прийдеволя мовчки поклонився і пішов. Андрусь перейшовся кілька разів по хатині, силуючись надати свому лицю спокійний вираз, хоть, очевидно, і сам був до глибини зрушений. Далі приступив до Бенедя і випростувався перед ним в цілій своїй велетній поставі.

– Ну, ви бачили нашу роботу?

– Бачив.

– І що ж на все те скажете?

Бенедьо звісив голову, мов хотів зібрати докупи розсипані думки…

– З усего бачу, що ви щось страшне і велике задумали, хоть сам собі не можу вияснити, відки се у вас взялося.