Розділ «Х»

Буря збиралася над Бориславом – не з неба до землі, але з землі проти неба.

На широкім болонню, на бориславській і банській толоці, збиралися грізні хмари: се ріпники сходилися на велику робітницьку раду. Всі цікаві на нову, досі не чувану появу; всі повні надії і якогось таємного страху; всі згідні в роз'яренні і ненависті на своїх гнобителів. З гамором або шепотом, більшими або меншими купками, з горішнього і долішнього кінця або із середини Борислава плили-напливали вони. Чорні, зароплені кахтани, лейбики, сіряки та гуні, такі ж сорочки, переперезані то ременями, то шнурками, то ликом, бліді, пожовклі та позеленілі лиця, пошарпані та зароплені шапки, капелюхи, жовнярські «гольцмини», бойківські повстяні крисані та підгірські солом'яники – все те густою, брудною, сірою хмарою вкривало толоку, товпилося, хвилювало, гомоніло, мов прибуваюча повінь.

– Що ту довго радити? – гомоніли в одній купі. – Ту рада одна: жиди світ зуймили, жиди нам жити не дають, жиди голод навели на нарід!

– Треба нам узятися докупи, не піддаватися жидам! – викрикували в другій купі.

– Добре вам казати: не піддаватися. А як голод притисне, зарібку жид не дасть, тоді й ви опустите хвіст і піддастеся сухій вербі, не то жидові.

Голод – велике слово. Мов грізна змора, стояв він у кождого за плечима, і на згадку про голод притихли голосні, смілі крики.

– До ями кождого, хто над нами збиткуєся! – гомоніли в другім кінці.

– Та що то з того, – угомонював старий Стасюра. – Раз, що хто верже другого до ями, той піде гнити до криміналу…

– Овва, ще хто знає, чи піде, – сказав сумовито Матій. – А от злодій Мортко верг мого Іванчика, ще й гроші його забрав, і донині ходить по світі та насміваєся з хрещених людей!

– Е, то жид, то жид! – закричали деякі. – Жидові все ввійде. А най би хрещений чоловік зробив щось подібного, – ну-ну!

– А по-друге, – говорив далі Стасюра, – сто збиткуєся над нами, а тисяча обдирає нас по праву, так що й не можна сказати, щоби збиткувався; і чемно, і ладно з вами: на тобі, що тобі належиться, – а прецінь при тім чув чоловік, що з него шкіру міхом друть. В тім наша біда!

– Правда, правда! – гомоніли ріпники.

– Та що то, – говорили другі, – на то вже, відай, нема ради.

– Як то нема ради, – сказав Стасюра, – на кожду слабість зілля є, треба тілько пошукати. А що ж, хіба ж би на наше горе не було ліку? Треба пошукати. На то нас нині, богу дякувати, зійшлася тілька громада, щоби о тім поговорити. Адже ж знаєте: громада – великий чоловік; де один своїм розумом нічого не вистачить, там громада все-таки борше ладу дійде.

– Дав би то бог, щоби ми нині до якого ладу дійшли, – говорили ріпники. – А час уже великий, біда до кості догризає!

Такі і подібні розмови велися по всіх кінцях і по всіх купках. Побратими розділилися і підготовували всюди народ до своїх думок, додавали їм віри в можність поліпшення і поправи їх нужденного життя, зміцнювали їх надію на громадський розум і громадську силу. А поки що все ще нові громади напливали і напливали. Сонечко стояло вже серед неба і пекло немилосердно, піднімаючи хмарою густу, вонючу замороку нафтову понад Бориславом. Понад синіючим високою стіною Ділом мерещали хвилі розігрітого воздуху. Від річки віяло лагодячим холодом.

– Ну, що ж, пора зачинати раду, зачинати раду – вже всі зійшлися! – загомоніли робітники з усіх боків.

– Хто має що говорити, нехай виходить всередину, на отсей камінь! – сказав своїм потужним, звучним голосом Андрусь Басараб.

– Ставайте довкола, зробіть місце довкола каменя, – гомоніли ріпники, обступаючи.