Розділ «XІ»

Діла йшли дуже добре. Леон Гаммершляг ходив, землі не дотикаючи з гордості і радості. Все йому удавалося щасливо, і хоть се був тільки початок головного діла, то вже той початок віщував добре про вдачу цілості. І так поперед усього від «Воскової спілки» з Росії Леон одержав ось яку звістку: «Постачайте церезин, коли можна, ще й перед контрактовим терміном. Спілка уладила щасливу штуку. При помочі, знаєте, звісних тутешніх способів нам удалось заключити з св. синодом контракт на доставу церезину до церквів православних. 100 000 кавцій зложено. Ждемо від вас вісті, коли буде готов перший ладунок».

Прочитавши тоту звістку, Леон мов на крила піднявся. Значиться, діло угрунтоване міцно і тривко. Він зараз же за тим рушив до Борислава, щоб поглянути, як стоїть будова фабрики. По дорозі він дуже бідкував, що будова ще аж через тиждень має бути готова і що не можна так-таки від завтра зачати фабрикації воску. Що ціла тота фабрикація була, властиво, контрафакцією, обманством, – про се Леон ані крихти не думав. Почуття справедливості було у нього взагалі дуже неясне, а вже ж того почуття, що існуючі устави і приписи державні обов'язують в чім-небудь усякого горожанина, сього почуття у Леона, як і взагалі у наших жидів, ледве чи був і слід який-небудь.

За уладжуванням усяких біжучих діл в Дрогобичі, особливо за клопотами при закупуванні сирого воску земного від різних дрібних властивців, Леон уже більше як тиждень не заглядав до Борислава і не знав, що і як там діється. Він у всім поклався на Бенедя, переконавшися вже попереду, що діло своє він робить совісно і добре. Але як же здивувався Леон, коли, приїхавши до Борислава, побачив, що при новій будові робітників нема, крім кількох, що докінчували побивати дах; і коли Бенедьо вийшов супроти нього з заявленням, що його діло вже скінчене, будова вповні готова і остається тільки йому оглянути все доочне і відпустити його, Леон сам не знав, що й казати на таку радісну несподіванку, і коли б Бенедьо був «пан» будовничий, а не простий робітник і недавній помічник мулярський, він був би обняв і вицілував його з великої радості. Значиться, щастя незмінно всміхається йому! Значиться, воно підслухує його таємні думки і бажання і, мов коханка, біжить наперед нього, щоби в миг ока сповнювати їх! Радість широко розлилася по Леоновім лиці. Він почав дякувати Бенедьові і пішов з ним оглядати будову. Вона стояла перед ним у всій своїй показності: довга-довга, низька, з невеличкими дверми і віконцями, позираючими де-де, мов присліпуваті злодійські очка.

Два височезні комини стриміли до неба. Довкола будови був досить обширний плац, обведений височезним парканом, з широкою брамою для в'їзду і вузенькою хвірточкою обіч для проходу. Плац був гладко втолочений, ями-вапнярки були позасипані, навіть обширна шопа для робітників і для складу нафабрикованого воску була готова. Стіни, не білені, ані тринковані, червонілися ясно-червоною краскою. Словом, усе було як треба, аж Леонові серце радувалося. А досередини він і не йшов оглядати. «До сього, – казав, – треба привезти мого майстра-нафтарника, він буде найліпше знати, чи так усе зроблено, як треба». Рури, і кітли, і всі прилади, замовлені в Відні, вже надійшли були і стояли на плацу в величезних паках. Леон не дав і відітхнути ні собі, ні коням – сейчас же і погнав назад до Дрогобича, щоби привезти Шеффеля. Бенедьо за той час мав прилагодити робітників, котрі б за проводом Шеффеля нині ще поуставляли і повмуровували кітли та машини.

Приїхав і Шеффель. Оглянув нутро фабрики, розмірив, що. як і куди, і висказався дуже похвально о будові. Леон ходив слідком за ним та тільки поцмокував і руки засукував. Бенедьо тим часом з нанятими робітниками порався на подвір'ї коло машин, розбивав дошки та пачки, розмотував перевесла на шнури і приладжував дерев'яні вали та гереги, щоби затягнути все те, куди треба, досередини.

До пізнього вечора тривали в новій фабриці стукання та брязкоти: се уставлювано і утверджувано машини. Де треба було проробити більшу дірку в мурованій стіні для вставлення рури, де треба було підмурувати котел до належного становища, – Шеффель примірював і запоряджував, а Бенедьо заспів з робітниками виконував його запорядки. Вкінці з настанням сумерку все було готове.

Леон і Шеффель ще осталися всередині фабрики. Світло невеличких воскових каганців мигкотіло та сарахтіло, відбиваючися сотнями іскор в блискучім череватім кітлі з полірованої міді. З кутів піднімалися бовдури пітьми, звисали з дерев'яної голої стелі, немов грозячи привалити собою тих кілька слабо блимаючих точок.

– Так завтра зачнете? – спитав з задуми Леон, поблудивши очима по тих темніючих просторах, по тім гнізді, в котрім мали вигрітися і виклюнутися його золоті сни.

– Зачнеться, – сказав Шеффель. – А робітники готові?

– А, правда, робітники, – сказав Леон. – Ну, будуть і робітники. Тепер того зілля в Бориславі досить.

– А тілько, знаєте, – сказав Шеффель, – наше діло, теє-то, не зовсім ясне. То треба вам постаратися о кількох, принаймні трьох робітників таких, на котрих би зовсім можна спуститися. То є, щоби де не розбалакали, не наплели що. Тих би умістити треба в головнім відділі дестилярні, в хімічній коморі, де, знаєте, оконечно вироблюється церезин. Щоби прочі робітники думали, що се простий парафін. О то постарайтеся!

– Гм, – міркував Леон, – трьох робітників, на котрих би можна зовсім спуститися! Правда ваша, треба пошукати. Та тілько то штука – з-поміж того зброду винайти таких робітників!

Тим часом на подвір'ї нової фабрики зібралися робітники довкола Бенедя. Вони ждали на Леона, щоб одержати від нього решту плати і подякувати йому за роботу. Місяць піднімався на погіднім небі, де-де з-за білої напівпрозірчастої мряки проблискували млявим світлом золоті зорі. Робітники посідали на каменях та урізках з дилиння і балакали; глухий гомін їх розмови йшов на поле і мішався з срібним шепотом річки, що туй обіч булькотіла по камінні. Звісна річ, бесіда йшла про одно – про недавній робітницький збір, про складки і будущі надії.

– По правді кажу вам, – говорив Бенедьо, – диво сталося з тутешнім народом. Коли я перед місяцем прийшов до Борислава і почав допитуватися, чи трібували вони як-небудь ратуватися, то всі або головами похитували, або сміялися з мене. А нині, самі видите, як усі, старе й мале, тиснуться до складок. Адже досі вже маємо 150 ринських в одній тілько головній касі!

– Сто п'ятдесят ринських, – повторив з розстановкою один робітник, – ну і що ж! Для одного була би се підпомога, але для тільких тисячів – що тото значить?

– Правда, що мало значить, – говорив Бенедьо, – але ж бо вважайте, що ще тижня нема, як почалися наші складки. За місяць, чень, назбирався хоть п'ятсот.

– Ну, а з п'ятьма стами мож зачинати тото, що ви загадали?

– Гм, треба добре обрахуватися з силою і з грішми, – сказав Бенедьо. – Числячи на прожиток одному чоловікові лиш півтора ринського на тиждень, числячи далі, що безроботиця потягне тиждень і нам прийдеся прогодувати через той час лиш тисячу люда, то в касі мусить бути на те найменше півтори тисячі ринських. Найменше, кажу, бо крім прожитку, будуть ще інші видатки.

– Півтори тисячі ринських! – скрикнули в один голос робітники. – Господи милосердний, коли ж ми таку суму зложимо? Та за той час половина нас ту голодом перемре, а з селів десять тисяч нових прибуде!