Розділ «ІV»

– Відки взялося? Е, се довга гісторія, котра, впрочім, і не належить до річі.

– А відтак, чи буде у вас досить сил, щоби зробити те, що думаєте?

– Ми сіємо, а чи сім'я зародить утроє чи вдесятеро, сього не знаєм!

– А відтак… ще одно. (Бенедьо запинався в мові). Чи подумали ви…

– Над чим?

– Над тим, що саме найголовніше?

– Ну?

– Яка користь і для кого користь буде з вашої роботи?…

Андрусь пильно поглядів на Бенедя, а далі засміявся гірким сміхом:

– Ха-ха-ха, користь? А конче мусить бути користь?

– Ну, я так гадав, – відповів спокійно Бенедьо, – що коли що робиться, і розважно робиться, то тре й погадати, чи і для кого буде з того користь?

– Гм, вольно вам і так гадати! А я так гадаю: отеє мене тіснить ворог з усіх боків, виходу мені нема ніякого. Я набиваю стрільбу. Чи заб'ю нею ворога, чи себе самого, то мені все одно.

– Ні, ні, ні, – підхопив живо Бенедьо, – так з вас говорить сліпа, безвихідна розпука, а не розвага! Бо чи ж дійшло аж до того, що нема ніякого другого виходу? А хоть би діло й так стояло, то чи гадаєте, що се все одно – забити себе або забити ворога? Себе заб'єте – ворогові радість, ворогові легше та простовільніше!

Тепер на Андруся прийшла черга звісити важку голову і збирати думки докупи.

– Твоя правда! – сказав він вкінці до Бенедя. – Ту треба подумати. Хочеш. бути нашим побратимом і думати разом з нами?

– Вашим побратимом, але не сліпим знарядом вашої волі.

– Ні!

– І щоб вільно було кождому думати, що хоче, і другим говорити, що думає…

– Се у нас і тепер вільно. Адже ти чув нині…

– Так-то так, але я ще раз собі те вимовляю. Собі і кождому.