Розділ «ІV»

– Добре.

– А на таке, то буду вашим побратимом, буду думати разом в вами над тим, чи нема для нас виходу з великої, всенародної кривди!

Андрусь, а за ним Матій радісно обняли Бенедя, як брата.

Наші побратими так були заняті собою і своїми думками, що й не чули, як хтось закалатав у сіняні двері, отворив їх з легким скрипом і ввійшов до сіней. Аж коли рипнули й хатні двері і новий гість станув на порозі хати, тоді побачили його. Се був високий, рудий, пейсатий жид з недобрим позором сивих очей і з недобрим виразом на піганистім лиці, хоть те лице в тій хвилі трохи роз'яснене було якоюсь зловіщою радістю.

– Дай боже! – муркнув жид, припіднявши дрібку капелюх на голові.

– Дай боже! – відповів Матій, котрому якось недобре зробилося на вид нового гостя. Бо той новий гість то був його найбільший ворог, Мортко, наставник при кошарах у Германа Гольдкремера. Матій немало здивувався, чого хоче Мортко тепер, в таку пізню добу, в його хаті, але привичне нашим людям пошанування для кождого входячого в хату казало Матієві скрити в глибині душі свою ненависть і всі відживаючі на вид Мортка болючі споминки. Він привітав жида холодно чемним видом:

– Сідайте, Мортку!

Мортко кивнув головою і сів.

– Що там чувати, що так пізно гостите до нас?

– А що ж би? Все добре чувати! – відповів із злорадним усміхом Мортко, а по хвилі додав: – Був у Вас нині возний з суду?

Матій здригнув при слові «суд», немов уколотий.

– Ні, – ледве видушив він, чуючи щось недоброго, – не був.

– Ну, то, певно, завтра буде. У мене був нині.

– Ну, і що ж там вам приніс нового? – спитав Матій, тремтячи всім тілом.

– Наша справа скінчена.

– Скінчена!

– Так!… І так скінчена, як я вам казав. Бо пощо то було вам мішатися до чогось, що вас не обходить?

– Не обходить! – скрикнув болісно Матій. – Жиде, сього мені не говори, бо хоть ти і в моїй хаті, але, знаєш, чоловік не святий!

– Ну, ну, – відказав Мортко, – не маєте за що гніватися. Я не то хтів сказати. Я хтів лишень сказати, що ви задарма на мене вергли підержіння (підозріння) і що я в тій справі, бог свідок, нічо не винен! Сам прокуратор у Самборі того признав і сказав, що против мене нема ніякого доказу, то він не може мене оскаржити за тоту річ, що ви на мене звалили. Впився небіжчик Півторак, упав у яму, – що ж я тому винен?

При тих словах Матій, мов оглушений ударом довбні, понурив голову і не міг сказати ані слова. «Пропало, пропало! – шептало, шипіло, вертіло щось в його голові. – Погиб чоловік, та й слід по нім застив, а той…»