Розділ «ІV»

– Гм, майстром? А за яку то ласку? Певно, вмієте добре доповідати жидові на своїх товаришів?

Бенедьо спалахнув увесь, немов огнем. Він хвилю вагувався, чи відповідати велетові на його питання, чи плюнути йому в очі, забратися і йти геть із свї хати та з-між тих дивних людей. Далі надумався.

– Плетете дурниці, – сказав з підтиком. – Може, то вашого батька син і вміє дещо кому доповідати, а у нас тото не водиться. А жидівська ласка впала на мене непрошена, відай, за те, що при його закладинах мене трохи не забила підойма, як єсьмо спускали в яму угольний камінь.

– Ага, – буркнув протягло велет, і голос його почав трохи м'якнути. – Побратиме Деркачу, – звернувся він нараз до невеличкого, рухливого чоловічка, – а пам'ятай, аби-сь не забув і ось тото закарбувати на того Леона, що він каже!

– Розумієся, що не забуду. Хоть то ніби тото сталося в Дрогобичі, а ми маємо тілько до Борислава, але то нічо не шкодить. Жидові й без того легше не буде.

– Ну, а що ж ви, – говорив далі велет до Бенедя, – як ту будете майстром, то будете так само збиткувати та кривдити робітників, як другі, будете ссати з них, що моги, і виганяти з роботи за леда слово?… Розумієся, що так! Майстри всі однакові!

Бенедьові не стало терпцю. Він встав і, беручи свій петек до рук, обернувся до Матія:

– Коли-сте мя приймали в свою хату на мешкання, – сказав він тремтячим голосом, – казали-сте ми, щоби-м був добрий, то буду вашим сином. Ну, але скажіть же самі, як ту бути добрим, коли ось якісь люди входять до хати і ні з сього ні з того причіпаються до мене і ганьблять, не знати за що й за яке? Як ви мя на таке ту брали, то ліпше було й не приймати, був би-м си досі найшов спокійнішу хату! А тепер прийдеся йти під ніч. Ну, але принаймні буду знати, що за люди – бориславські робітники!… Бувайте здорові!…

З тими словами він надяг петек і, беручи на плечі свій узлик, звернувся до дверей.

Всі мовчали, тільки Матій моргнув до велета під вікном. Між тим другий велет сидів, мов скала, під дверми, заперши собою вихід, і хоть Бенедьо різко сказав до нього: «Пустіть!» – він ані кинувся, немов і не чув нічого, тільки люльку пихкав поволі.

– Але ж, господи боже, – скрикнув нараз з смішною запопадливістю Матій, – стій, чоловіче добрий, куди втечеш? Не знаєш, бачу, жартів! Постій, побачиш, до чого воно йде!

– Що я маю стояти! – відповів гнівно Бенедьо. – Може, скажете ми ще довше слухати від от сего чоловіка такої ганьби, як досі? І не знаю, відки він то чув, що я когось кривджу та збиткую?…

– То ви вважаєте мої слова для себе ганьбою? – спитав напівлагідно, а напівстрого велет.

– Розумієся.

– Ну, то перепрашаю вас.

– Не перепрашайте, волите бути чемніші та не ображати, ніж відтак перепрашати. Я простий чоловік, бідний робітник, – але чи ж тому вже леда хто має мені всяку дурницю в очі тикати? А може, ви на то думаєте, що ви моцні, а я слабий, то вже можете мене безпечно ображати? Ну, то пустіть мя геть, не хочу слухати вашої бесіди! – І він знов обернувся до дверей.

– Ну, ну, ну, – говорив Матій, – ті люди ще готові направду посваритися, не знаючи й самі за що! Але ж постій, чоловіче божий, гніваєшся, а не знаєш за що!

– Як то не знаю! Не бійтеся, я вже не такий дурень, – офукнувся Бенедьо.

– Так що не знаєш. Ти вважаєш за образу слова того чоловіка, а тим часом він говорив се тілько на те, щоб тебе витрібувати.

– Витрібувати? В чім?