Розділ «XX»

І знов побратими зійшлися на нараду в Матієвій хаті. Мов з хреста зняті, сходилися вони, мов розбиті, засідали вони на лавах, з похиленими очима, не сміючи зирнути один на одного, немов то вони були винні тому нещастю, котре постигло цілу робітницьку громаду. А вже й найдужче подався Бенедьо. По його впалих, помутнілих очах, по його пожовклім, аж зеленім лиці, по його надломаній, похиленій поставі, по безсильно обвислих руках видно було, що вся сила його жизні підтята, що усміху не буде вже на тих зів'ялих устах, що він жвє вже немов чужим, позиченим життям, що робітницьке нещастя вбило, роздавило його. Кілько він перетерпів в тих двох днях! З яким болем виривав він із свого серця одну за другою золоту надію! Перша хвиля, коли вони з Матієм побачили, що двері незамкнуті, а відтак, мов якою зловіщою рукою перті, переконалися, що скриньки нема, тота перша хвиля – то була, певно, найтяжча, найстрашніша хвиля в його житті. Всі сили разом опустили його, все тіло так і застило на місці, вся пам'ять погасла, він стояв, мов паль, і не міг поворухнутися. Звільна ажень вернула його пам'ять, щоб тим тяжче мучити його. Що скажуть робітники? Що скажуть побратими? Чи не буде найперша їх думка така, що оба вони, підкуплені жидами, видали їм касу? Тота страшна думка огнем палила його серце. «І воно зовсім легко може бути, – шептав йому якийсь злорадний, упертий голос, – адже два нас у хаті, вилому нема ніякого, сліду ніякого, очевидна річ, що взято скриньку при нас на нашім свідомі! І я – зрадник! Я, що ціле своє життя, цілу свою душу вложив в тоту справу, я мав би причинитися до її обалення!…» І хоч того ж таки дня Мортко сам, голосно регочучись, признався перед Матієм і перед другими робітниками, що се він викрав касу, що вона находиться в далеко безпечнішім сховку у Германа і що «хто хоче, най мя йде скаржити, то ще сам піде до діри за недозволені складки», – то від сього признання не полегшало Бенедьові. Думка його винаходила чимраз і чимраз нове терня, котрим могла все наново ранити свої власні криваві рани. Хто бачив його під час робітницької змови, охочого, невтомимого, радісного, все задуманого і все готового радити другим і додавати відваги, а хто бачив його тепер, нужденного, скуленого, тремтячого, – той був би подумав, що се або не той чоловік, або що він перебув яку тяжку недугу. І Бенедьо справді перебував тяжку недугу, з котрої – сам він те бачив – виходу для нього не було.

Не менше подалися й другі побратими, особливо Матій і Стасюра. Тільки брати Басараби не змінилися і, бачилось, не дуже сумували. Ба, що більше, на їх лицях виднілось щось немов потаєна радість, немов оце сповнялось те, чого вони давно дожидали.

– Що ж, побратими, – сказав Андрусь по хвилі важкої мовчанки, – наш красний сон скінчився, розбуджено нас!

Ніхто не відзивався на ті слова.

– Що сумувати, браття, – заговорив знов Андрусь, і голос його ставався чимраз м'якший, – сум не поможе. Що впало, то пропало, і воно, вірте мені, мусило так прийти! З нашими жидами таким способом не порадимо, я то з самого початку казав. Не такий вони народ, щоби можна з ними вдати подобру! І то велике діло, що ми такого доказали, як отеє перед кількома днями! А се вони би чи тепер, чи в четвер таки зробили. Ніщо нам тепер і думати о тім, щоби поступати з ними так, як досі!

– Так що ж діяти, – не то сказав, не то зойкнув Бенедьо, – невже ж опустити зовсім руки і здатися на їх ласку?

– Ні, і ще раз ні! – живо підхопив Андрусь. – Ні, побратими, наша війна з жидами іно що зачалася, але ще зовсім не скінчилася. Се досі – то був тілько жарт, тепер нас чекає правдива, велика, гаряча битва!

В словах Андруся було тілько сили, тілько жару і завзяття, що всі мимоволі ззирнулися на нього.

– Так, тепер нам треба показати, що й жиди завчасно сміються з нас, що Борислав – то таки ми, робучі люди! Тепер ми побачили, що добрим способом з ними воювати годі, стрібуємо ж не так!

– Ми й досі, Андрусю, не… не зовсім добрим способом воювали. Вони відплатили нам тілько зуб за зуб.

В тих болющих словах був такий острий, глибокий закид, що Сень Басараб, котрий, пикаючи люльку, сидів на порозі, зірвався на рівні ноги й поступив пару кроків до Бенедя.

– Не випоминай, не випоминай минулого, Бенедю! – сказав він з притиском. – Адже сам ти знаєш, що без тих нечистих грошей і твоя чиста війна не була б могла зачатися.

– Я не випоминаю нікому нічого, – смирно відказав Бенедьо, – я знаю сам, що так мусило бути, що така вже наша нещаслива доля, що тілько неправдою з неправди мусимо видобуватись, але, побратими мої, вірте мому слову, – чим менше неправди буде на руках наших, тим певніша буде наша дорога, тим борше поборемо ми своїх ворогів!

– Ба, якби-то вороги также так само думали і также чесно з нами поступали, то тоді, певно, й ми мусили б їм дорівняти, а то й випередити їх! – сказав Андрусь. – Але тепер, коли правда зв'язана, а неправда має ніж у руках, то я боюсь, що, заким правда по правді розв'яжеся, неправда й зовсім заріже її. Але не о тім ми мали нині говорити, браття, а о тім, що нам тепер робити? Я гадаю, що нам тілько одна дорога осталася, – але поки скажу своє слово, хто знає, може, з вас котрий вигадає що іншого, кращого… делікатнішого, – бо моє слово страшне буде, браття! Тож, прошу вас, хто має що сказати, най каже. Ти, Бенедю?…

– Я нічого не скажу. Я не знаю, що нам тепер робити! Хіба зачинати наново утрачене.

– Еге-ге, далека дорога, та й то мости позривані. Ні, вже що іншого придумай!

Бенедьо мовчав. Що він міг тепер придумати?

– А ви, друзі, знаєте який спосіб? – спитав Андрусь. – Говоріть!

Ніхто не говорив. Усі сиділи з понуреними додолу головами, всі чули, що наближається щось страшне, якесь велике знищення, але чули заразом, що вони не в силі його відвернути.