Розділ «XІX»

Щасливий, розрадуваний і пристроєний, мов на празник, увійшов Готліб до світлиці, в котрій сиділа Фанні. Се перший раз мав він бачитися з нею після щасливого уладження їх діла між його матір'ю а її батьком. Він ішов, землі під собою не чуючи: голова його повна була образів щасливої будущини, серце повне було несказанної нам'єтності, невгасимого жару. Якою-то він застане її? Як вона любо усміхнеться йому назустріч, як, гіречудово рум'яніючись, впаде в його обняття, похилить прекрасну головку на його плече, як він буде цілувати, пестити, голубити її! Все те, мов рожеві, запахущі блискавиці, стріляло в його уяві, і він не йшов, а летів, землі під собою не чуючи, щоби якнайшвидше побачитись з нею.

Але що се? Ось вона стоїть при вікні, плечима до дверей, з головою, опертою о шибу, і чи не чує його приходу, чи не хоче обернутися. На ній сукня з якогось сірого шовку, хоч дорога, а все ж якось так буденно виглядає: ані одна скиндячка, ані ніякий блискучий металевий стрій, котрі вона так любить, – ніщо не показує, що вона чогось надіється хорошого, радісного, празничного. Тихенько він наблизився до неї, взяв її за плече і нахилився, щоб поцілувати в лице, коли разом відскочив, мов опарений, побачивши, як рясні сльози плили з її очей, і почувши рівночасно її придушені, хлипанням переривані слова:

– Іди геть!

– Се що такого? Фанні, що тобі сталося? Фанні, серце моє, чого ти плачеш?

– Іди геть, не говори до мене!

– Як то не говорити? Що ж се такого? Чи вже я тобі такий ненависний, такий огидний, що й поглянути не хочеш на мене, Фанні?

І він знов положив свої руки на її плечі, стискаючи їх легенько. Фанні ще дужче заплакала, але не оберталася.

– Іди геть! Хіба ж не знаєш, що нам розлучитися треба, що нам з тобою не бути?

– Нам? Розлучитися? Се ти що говориш, Фанні? Ти недужа, чи що такого? Нам не бути з тобою? Хто се сміє казати?

– Мій батько!

– Твій батько? А се коли? Адже недавно, позавчора, він дав своє слово моїй матері, – хіба ж він міг взяти назад своє слово?

Фанні мимоволі обернулася, слухаючи його слів, – вона й сама не знала, що се значиться.

– Але ж противно, Готліб, іменно твоїй матері мій батько казав, що не дасть мене за тебе, що має зо мною якісь інші види.

– Але ж мати зовсім противно казала мені!

– А я тобі кажу правду, я все чула!

– То моя мати ошукала мене?

– Вона, може, так тілько… щоби ти не турбувався…

– Господи, то воно й справді так? Ні, се не може бути! Що я винен твому батькові, що ти йому винна, Фанні, що він хоче нас живпх зарити в могилу?

– Я не знаю, Готліб!