Розділ «XVІІ»

Узявши капелюх на голову і легеньку паличку в руки, пішов Герман долі Бориславом аж ід толоці, де було робітницьке зборище. Він ішов, немов нічого не бачачи і ні о що не дбаючи, аж поки не дійшов до робітницької варти, що стояла на гостинці.

– Гов, – скрикнули на нього вартові, – куди йдете?

– Я? До вас іду! – відказав Герман.

– До кого, до нас?

– Хотів би-м поговорити з вами по-добру.

– О чім?

– О тім, що час би вам на роботу ставати – часу шкода, а ту стоячи та вартуючи, нічого доброго не вистоїте.

– Ми то самі знаємо, що не вистоїмо, – відповіли деякі із вартових, – але що робити, коли, з вами інакше годі до ладу дійти.

– Ну, ну, хто ще знає, чи годі. Ви нас не знаєте. Ви гадаєте, як жид, то вже не чоловік. А ми також люди і знаємо, що кому належиться. Ну, що з вами довго говорити, скажу вам попросту, – адже ви знаєте, що я за один?

– Як же не знати, знаємо!

– Ну, то скажу вам попросту, що тутешні жиди, видячи, що силою з вами не порадити, післали мене до вас, щоби зробити згоду, казали питатися попереду усього: чого хочете? чого жадаєте?

– Ну, так, то що іншого, так, то розуміємо! – радувалися робітники. – От ідіть лишень до он тої хати, там зараз зійдеся наша рада, то будете могли поговорити.

Один із вартових як стій попровадив Германа до Матієвої хати, а другий побіг скликати побратимів і прочих робітників, щоб ішли робити згоду. Недовго прийшлось і ждати Германові. Побратими посходилися, а за ними й ціла юрба святкуючих робітників, котрі не тільки наповнили тісну Матієву хатину, але густо обступили її довкола, цікаві, яка то буде згода.

В хаті посаджено Германа на ослоні, а побратими і ще деякі старші робітники позасідали коло столу, на тапчані і на припічку. Стасюра, найстарший віком, засів у старшім кінці стола, а Сень Басараб, як звичайно, сидів на порозі підо дверми.

– Скажіть же, пане Гольдкремер, усій громаді, за чим ви прийшли, – сказав поважно Стасюра.

– Ну, чого я прийшов? – повторив Герман, встав з ослона і глянув по робітниках. – Мене прислали жиди: що ви гадаєте? Чому не хочете ані самі робити, ані другим не даєте?

– Не можна при такій платі, пане Гольдкремер, – відказав Стасюра. – Замало нам платите. Люди з голоду мруть.

– Платимо, що можемо! – відповів Герман. – Як маємо вам більше платити, коли не мож більше? Кепські гешефти – відки взяти грошей? Ми самі швидко скапцаніємо, з торбами підемо.

– Ну, вже того ви нам не говоріть! А впрочім, пане Гольдкремер, скажіть самі по щирості, що нас то може обходити, що у вас кепські гешефти, як кажете? Чи для того, що ви за сотнар воску берете не п'ятдесят, а тілько сорок і дев'ять ринських, то я маю мерти з голоду? Як вам кінці докупи не сходяться при тім гешефті, то ви собі його покиньте, – може, на ваше місце прийде другий такий, котрому кінці зійдуться докупи. А ні, то се буде знати, що цілий той гешефт у нас зовсім не виплачуєся і його треба покинути, а взятися до іншого. Але се вже ваша річ! Робітника се нічо не обходить. Ви йому кажіть і лід орати – воля ваша, а тілько платіть йому так, щоб він міг жити по-людськи!